Глава 10

Приїжджаю додому і стомлено чалапаю у спальню. Біля ліжка бачу вазу з ромашками, і дуже радію, коли бачу такі маленькі приємні знаки уваги. Підходжу ближче і бачу на столі записку, вже розмріялась прочитати про освідчення в коханні, але як тільки бачу вміст, моя посмішка відразу зникає.

« Дорога Женя. Дякую тобі за цей час, який ми провели разом. Це були незабутні дні, але всьому приходить кінець. Пишу це  на швидку руку, тому що часу до твого приїзду не так і багато. Вітаю тебе з перемогою. Цим ти мене дуже здивувала і, насправді, загнала в глухий кут. Я думав ти програєш. Тоді прощатися було б легше. Я йду від тебе як тренер, і як хлопець, хоч по суті ми і не були парою. Твоїм тренером далі буде Льоша, ти його знаєш. В нас з тобою нічого не вийде, я знав про це з самого початку. Бажаю тобі зустріти справжнє кохання. Можеш жити в квартирі скільки хочеш. Я туди не приїду. Прощай».

І  я впала в ступор. «Я думав ти програєш», «Я йду від тебе…».

Перечитую ці слова знову і знову, знову і знову. Не розумію, чому? ЩО я зробила не так? Я не плачу. Не можу зрозуміти, де я схибила, чому повірила в те, що в нас з ним щось може бути? Але він був таким дбайливим, чуйним… Все таки я не розбираюся в людях. Взагалі.

***
- Жень, ти як?

- Льош, давай не будемо, окей? Я прийшла тренуватися, а не розпитувати про

Діму. – Відповідаю холодно і без особливого ентузіазму. Якщо ця людина викреслила мене зі свого життя, я вчиню так само.

- Як скажеш. Чемпіонат через місяць тому ми маємо зробити все, що в наших силах.

***

- ЖЕНЯ!!! Я ЗНАЛА, ЩО ТИ ПЕРЕМОЖЕШ! ВІТАЮ, СОНЦЕ! – Марина голосно закричала, коли Женя зійшла зі сцени з золотою медаллю на шиї.

- Мала, ти мене вразила! Ми з тобою все таки добре спрацювалися. – Олексій підходить і міцно обіймає мене. Я справді йому дуже вдячна. Можу навіть сказати, що його тренування були більш корисними, ніж з Дімою.

- Дякую тобі. Це все твоя заслуга, правда. Марин, тобі дуже повезло з хлопцем. Він в тебе такий а х у є н н и й.

- Я знаю. – Подруга мрійливо дивиться на Олексія. – Цей, Жень, тут до тебе ще дехто прийшов. – Повертаю голову в бік і бачу його, Діму.

- І що ж цьому потрібно? Явився через місяць, яка честь. – Закочую очі. Не бажаю більше говорити з цією людиною.

- Жень, послухай просто його…

Каже мені його друг і я вирішую все таки дізнатися, чому він покинув мене.

- Привіт. – Вітається і протягує мені букет з ромашок. Завжди такі дарував мені.

- Привіт. – Сухо відповідаю, не приймаю букет. Мені від нього нічого не потрібно. Діма зітхає і засмучено опускає руку.

- Вибач мені. Я хочу прояснити те, що сталося місяць тому.

- В тебе 5 хвилин.

- Я просто, злякався. Злякався, що можу по справжньому закохатися в тебе. Мені тоді не потрібні були відносини. Але я дозволив собі слабкість і..

- І лишив мене невинності, а  потім безсоромно покинув мене. Щось ще?

- Пробач, пробач, якщо можеш.. Вибач, сонце моє. І вітаю з перемогою. Я знав, що в тебе все вийде. – Діма хоче підійти ближче, а я відхожу далі.

- Дякую. Не без твоєї допомоги.

- Жень, давай почнемо все спочатку? Я обіцяю, що більше ніколи тебе не скривджу і ми зможемо створити міцну сім’ю. – Я голосно розсміялася. Справді. Не від того, що мені було смішно, а від того, що я була б не проти цього.

- Дім, ми  з тобою занадто далеко один від одного.

- Але ж між нами пів кроку.

- Між нами безодня.

Дмитро

І вона йде. Йде, залишаючи мене на самоті зі своїм коханням. Та я розумію її. Вчинив як останній покидьок.

Вона йде. А він дивиться їй в слід. А найголовніше, у нього ніколи в житті не було такої глибокої туги. Такої самотності. Так, раніше були моменти, коли він сумував, але це інше. Це почуття, наче виходу немає. Що таке самотність, ніби це все життя… Ці маленькі сумніви, що це не кінець, були завдяки цій маленькій іскрі, яка глибоко глибоко, серед цього страху, цієї темряви наповнювала все його величезне тіло. Воно боролося, воно боролося, кричало щосили.

Не кожна зрада прощається.