2 частина

Це була її подруга Діана.

– Бабусю, ти не чекай мене, а їж, бо ця розмова затягнеться надовго, – вже вставала Сніжана, коли побачила, як бабуся відклала виделку.

– Діана? – всміхаючись, спитала бабуся, зіщуривши очі. А коли побачила кивок, то продовжила: – До речі, чому вона цього разу не приїхала?

– У неї є деякі незакінчені справи, тому й не приїхала.

– Тоді кажи, хай швидше з ними розбирається та приїжджає, бо я так давно її не бачила, – щиро сказала бабуся, а потім показала на телефон, який дзвонив уже в десятий раз.

Всміхнувшись, Сніжана обережно відкрила старі дерев'яні двері, які вели з затишної кухні в довгий коридор. Кухня була серцем бабусиної хати — з великим дерев'яним столом посередині, на якому завжди стояв глиняний глечик з молоком, і вишитими рушниками на стінах. У кутку стояла стара плита, де завжди варився чай або борщ, а біля вікна росли вазони з різними квітами , які полюбляла її бабуся , додаючи кольору цьому затишному місцю.

Коридор був вузьким, але світлим, із вицвілими шпалерами, на яких помітно було сліди часу. Ледве чутно скрипіла підлога під ногами, і з кожним кроком з'являлася все глибша тиша, яка завжди огортала бабусин дім. На стінах висіли старі сімейні фотографії в дерев'яних рамках, які Сніжана любила розглядати, коли була маленькою.

Загалом хата мала три кімнати. Перша — спальня, в якій стояло велике ліжко з різьбленими узголів'ями, вкритими білими мереживними накидками. У куточку стояв старий гардероб, в якому бабуся зберігала своє святкове вбрання і кілька секретних коробочок зі спогадами минулого.

Друга кімната також була спальнею. Це раніше була кімната Сніжаниної мами, а коли мама переїхала до міста, кімната стала порожньою. А коли приїжджала Сніжана, то ця кімната ставала для неї. Тут знаходився невеликий дубовий стіл, заставлений парфумами та косметикою, якими колись користувалася мама Сніжани. Поряд із ліжком стояла невелика книжкова шафа зі старими книгами, які колись любила читати Сніжанина мама. На полицях, поруч із книгами, стояли різні сувеніри та дрібнички, які бабуся отримувала в подарунок від рідних та друзів.

Третя кімната була для гостей. Її головною прикрасою було широке ліжко з кольоровими подушками та великий килим на підлозі, який бабуся сама виткала ще в молодості. Там також була невелика шафа, яка залишалася порожньою до приходу гостей.

Зала була найбільшим приміщенням у хаті. Вона слугувала місцем для сімейних свят та зустрічей. Тут стояли два м'які дивани, невеликий столик і телевізор, який, хоча й працював рідко, був своєрідним центром уваги. Вздовж однієї стіни тягнулася велика книжкова шафа, заповнена книгами, фотографіями та старими альбомами.

Ванна кімната була маленькою, але зручною. Тут завжди пахло свіжим милом та ромашковим чаєм, яким бабуся любила вмиватися. Підлога була вкрита сіро-білою плиткою, а дзеркало в рамі з тонкого металу висіло над умивальником.

– Ти чого слухавку не береш? Я тобі вже в десятий раз дзвоню, – почувся роздратований голос найліпшої подруги в телефоні, коли Сніжана нарешті дійшла до кімнати та лягла на ліжко.

– Я тільки нещодавно приїхала до бабусі, не було часу подивитися в телефон, – закотила очі Сніжана, переглядаючи повідомлення від подруги, які вона встигла відправити за цей час. Дівчина вже давно не реагувала на такі зауваження від подруги.

Сніжана з Діаною — справжні подруги, нерозлучні, як вода і риба. Їхня дружба почалася ще в садочку, а згодом вони навіть оселилися в одному домі. Ці дівчата мають багато спільного, наприклад: обидві захоплюються читанням книг і люблять обговорювати прочитане. Крім того, кожна з них знає секрети іншої, які залишаються таємницею навіть для їхніх батьків, що говорить про величезну довіру. За стільки років дружби вони стали не просто подругами, а справжніми рідними сестрами.

– Ну то що ти хотіла сказати? – спитала Сніжана, коли подруга вирішила, що вже достатньо покричала, і між їхньою розмовою настала тиша.

– А, точно, – у телефоні почувся шурхіт, схоже, Діана кинула телефон на ліжко, а потім і сама туди стрибнула. Коли вона вмостилася зручніше, то продовжила: – Тут тебе обшукались дві бліді поганки, вже всіх твоїх друзів опитали, де ти поділася.

«Дві бліді поганки» — це спільні знайомі Сніжани та Діани, які поряд з ними усміхаються їм в обличчя, а за спиною обзивають і перекручують правду, яку почули від них.

– І що, дізналися, де я? – з насмішкою спитала Сніжана, її вже давно веселить лицемірство цих двох «подруг»

– Ну ти ж сама знаєш, що крім мене і твоїх батьків ніхто не знає, де ти, – було чутно, як по той бік слухавки Діана сумно посміхається. Вона знала ситуацію Сніжани та підтримувала її рішення поїхати кудись відпочити. Хоча зазвичай, якщо одна з них кудись їде, то й інша приєднується — вони дійсно як рідні сестри. Але цього разу Діана не змогла поїхати разом, хоча й пообіцяла швидше закінчити свої справи, щоб приїхати до Сніжани.

– Виявляється, бабусі, яка жила тут раніше, онуки купили квартиру в місті, а цей будинок продали.

– Ну, тоді добре, бо мені не хочеться зараз з ними спілкуватися, – зітхнула Сніжана, думаючи, як перевести тему, а потім вирішила розповісти про сусіда Максима. – Я познайомилася з новим сусідом. Пам'ятаєш бабу Люду? Виявляється, вона продала свій дім і купила квартиру в місті. Тепер там живе супер-байкер Максим, який, до речі, підвіз мене до бабусиного дому.

– Оу, Сніжана, у вас з'явився новий знайомий? Коли побачення? – протягнула грайливим голосом Діана, на що Сніжана цокнула язиком і закотила очі, викликавши у подруги заливистий сміх.

– Ну добре, давай пізніше поговоримо, бо я їсти хочу, – зітхнула Сніжана, відчуваючи, як живіт скручує від голоду. Вона з легким жалем поклала телефон на стіл, відчуваючи невелике розчарування, що довелося закінчити розмову, але голод переміг. Після цього повільно піднялася з ліжка і пішла до кухні, щоб доїсти смажену картоплю, яку залишила майже годину тому.