1 частина

Коли Сніжана заїхала в потрібне їй село, вже було одинадцять дня. Притулившись до скла маршрутки, за яким струменіли краплі дощу, створюючи візерунки, дівчина вдивилася у вікно, а її думки неслись далеко від галасливого салону, наповненого розмовами.

Вічні сварки батьків, що переривалися криками і доріканнями, давно стали звичним явищем для дівчини. Але вона й уявити не могла, що їхній конфлікт досягне кінця саме зараз, за декілька днів до важливого екзамену. Розлучення батьків, як грім серед ясного неба, обрушилося на неї в тривожний час. До ЗНО залишалося декілька днів, репетитори навантажували, вчителі лякали суворістю іспиту, а батьки розлучаються. Цю останню неділю вона нервувала більше ніж за все своє життя.

Але незважаючи на все це, вона вдало впоралася з тестом, набравши потрібні бали для вступу і припустивши лише кілька помилок.

Після екзамену, Сніжана трохи подумавши, вирішила, що їй треба розвіятися, тому вона прийняла рішення поїхати до бабусі у село на все літо. Вона була там востаннє десь три роки тому, оскільки її батько знайшов нову роботу в іншому місті, тож їм довелося переїхати жити туди.

Вийшовши зі своїх думок, дівчина звернула увагу на вікно. Світ виглядав немов у тумані: хмари низько нависали над землею, а дощ лив як із відра. Краплі стукали по даху маршрутки, створюючи ритмічне, заспокійливе звучання, яке нагадувало їй про дитинство — про те, як вона сиділа біля вікна і спостерігала за дощем, мріючи про пригоди в цьому селі. Зітхнувши, Сніжана провела пальцем по холодному склу, залишаючи за собою сліди. Проїжджаючи біля хати подруги, з якою вони дружили, дівчина почала розуміти, що майже приїхала.

— Зупиніться, будь ласка, на наступній зупинці! — крикнула вона водієві і накинула рюкзак на плечі та взяла до рук спортивну сумку, яка лежала під ногами всю дорогу. Дівчина підійшла ближче до дверей маршрутки, не забуваючи тримати поручень.

Сніжана не дуже розуміла, як вона дійде до хати під сильним дощем, а турбувати бабусю їй не дуже хотілося, тому вона вирішила перечекати на зупинці.

Коли маршрутка зупинилася, дівчина подякувала водієві та, відкривши двері, вийшла звідти. На неї одразу почали капати краплі дощу. Сніжана, не роздумуючи, побігла до навісу . Вона поставила сумки на лавку і дістала з кишені телефон, щоб подивитися, о котрій закінчується дощ.

– От халепа, ну чому мені сьогодні так не щастить? – жалібно промовила дівчина, дивлячись в екран. Пасмурна погода повинна була закінчитися аж вечором. І що їй робити, вона не розуміла. До потрібної хати треба йти приблизно двадцять хвилин. Тому їй залишалося чекати, поки хтось буде проїжджати мимо.

Сніжана вже декілька разів пошкодувала, що не взяла із собою парасольку. Пройшло вже тридцять хвилин, але за весь цей час не було ні однієї живої душі. Схоже, їй все-таки прийдеться йти під дощем.

Важко зітхнувши, вона взяла в руки сумку і вже хотіла бігти, як раптом не зрозуміло звідки почувся звук мотора мотоцикла, а через пару хвилин з-за кута, який прикривали дерева, з'явився сам мотоцикл.

– Хто взагалі їздить на мотоциклі у таку погоду? – сама себе спитала Сніжана до того, як цей мотоцикл підʼїхав до неї.

– Привіт, я тебе раніше тут не бачив, ти тільки приїхала? – знявши шолом, хлопець із зеленими очима відкрив вид на каштанове волосся, яке з кожною секундою ставало мокрішим і прилипало до його чола.

– І так, і ні. Я приїхала до бабусі, але вже була тут три роки тому, – ніяково посміхається дівчина, відчуваючи провину за те, що була в цьому селі так давно. – Але пішов дощ, тому я хотіла його перечекати. Проте я прочитала, що дощ закінчиться аж у вечері.

– Хочеш, я тебе підвезу? – почав посміхатися цей загадковий хлопець.

– Буду не проти, якщо підвезеш, – у відповідь посміхається Сніжана.

– Тоді запрошую тебе на заднє сидіння мотоцикла і прошу обовʼязково одягти шолом, – він каже це з ноткою суворості, паралельно встаючи з мотоцикла та дістаючи другий шолом з-під сидіння, а потім простягає його дівчині.

– На яку адресу тебе везти? – питає він і допомагає дівчині залізти на мотоцикл.

– Вулиця **, будинок *.

– Добре. Мене, до речі, Максом звуть, а тебе? – загадково посміхається і питає він, допомагаючи Сніжані залізти на мотоцикл.

– А мене ні, – посміхається Сніжана, зручніше влаштовуючись і перевіряючи, чи правильно вона застебнула шолом.

– Це зрозуміло. А звуть тебе як? – зі смішком у голосі питає він.

– Мене Сніжана, дуже приємно познайомитися.

– Дуже приємно познайомитися, але треба поспішати додому, бо я вже весь мокрий, – промовляє він паралельно застібаючи шолом. Потім заскакує на мотоцикл і заводить його. – Обійми мене за талію та тримайся міцно, бо я довезу тебе з вітерцем.

Сніжана щось хотіла відповісти, але як тільки Макс зрушив з місця, вона декілька хвилин пробула із закритими очима і забула те, що хотіла сказати. А коли ж вона їх відкрила, її вразила дивовижна краса села.

Зелені дерева, немов живі від вітру, обрамляли дорогу; їхні гілки колихалися під не дуже сильним дощем, що накрапав, створюючи мелодійний фон. У повітрі відчувався свіжий аромат землі та мокрого асфальту, наповнених вологою. Дівчина не змогла відірвати погляду від пейзажу: річка, що звивалася між деревами, відбивала небо, а легкий туман ніжно огортав усе навколо, надаючи цьому селу загадковості.

Поміж цих дерев чергувалися хатини. Вони були оточені квітучими клумбами або тими ж самими деревами, а по дворові бігали гуси та кури; в якихось з цих дворів на них почали лаяти собаки. Сніжана відчула, як серце наповнюється спокоєм та спогадами тих років, коли вона проводила свої канікули тут, де майже до півночі гуляла зі своїми друзями.

За всім цим Сніжана не одразу помітила, що доїхала до будинку бабусі. Тому не відразу відпустила талію Максима.

– Думаю, ти приїхала і можеш злізти, але якщо хочеш мене ще трішки обіймати, то я не проти, – зі смішком говорить він та починає обіймати руки дівчини у відповідь, сидячи на мотоциклі під дощем.