Глава 7 - Не питай зайвого

Наступного ранку я прокинулася з дуже чітким рішенням.

Не думати про Артема.

Взагалі.

Ні про його погляд на вечірці. Ні про те, як він тримав мене, коли я ледь не впала під час танцю. Ні про його дивне «мені подобаються складні завдання». І точно не про те, як змінився вираз його обличчя, коли на телефон знову прийшло повідомлення.

Я навіть урочисто перевернула телефон екраном донизу.

— Все, — сказала я сама собі. — Новий день. Нова я.

Телефон завібрував.

Я подивилася на нього.

Повідомлення від Артема.

Артем:
Не запізнюйся сьогодні.

Я закотила очі.

Я:
Я ніколи не запізнююся.

Відповідь прийшла майже одразу.

Артем:
Три хвилини вчора — це запізнення.

Я:
Ти справді запам’ятав?

Артем:
Я багато чого запам’ятовую.

Я завмерла.

Потім написала:

Я:
Наприклад?

Цього разу він не відповів.

Я чекала десять секунд.

Тридцять.

Хвилину.

П’ять.

— Ідіот, — пробурмотіла я, кидаючи телефон на ліжко.

Але, звісно, через хвилину знову взяла його до рук.

Жодного повідомлення.

Чудово.

Саме цього я й хотіла.

Майже.

Університет зустрів мене звичним шумом: кроки в коридорах, голоси студентів, двері аудиторій, які постійно грюкали, запах свіжої кави з автомата біля сходів.

Я вже майже дійшла до аудиторії, коли хтось перегородив мені дорогу.

— Доброго ранку, партнерко.

Я навіть не здригнулася.

— Ти тренуєшся з’являтися з нізвідки?

Артем усміхнувся.

— Ні. Просто ти постійно думаєш про мене, тому я всюди тобі ввижаюся.

— Самооцінка в тебе точно не страждає.

— А навіщо мені страждати?

Він ішов поруч зі мною, ніби це було абсолютно природно.

На ньому була темна футболка, світла сорочка, недбало засукані рукави й ті самі джинси, які, як я чомусь запам’ятала, були на ньому вчора.

Я швидко відвела погляд.

— Ти що, сьогодні мовчиш? — запитав він.

— Насолоджуюся тишею.

— Скучила?

— За тишею — так.

— А за мною?

Я подивилася на нього.

— Навіть не мрій.

— Пізно.

Він усміхнувся і відчинив переді мною двері.

— Після тебе.

Я пройшла повз нього, намагаючись не усміхнутися.

Не вийшло.

Після двох пар ми домовилися зустрітися в бібліотеці.

Проєкт нікуди не зник, на жаль.

Наш викладач уже встиг нагадати, що перший етап потрібно здати наприкінці наступного тижня.

Артем сів навпроти мене, поклав ноутбук на стіл і відкрив файл.

— Я зробив першу частину.

Я підняла брови.

— Сам?

— Ні. З домовиком.

— Дуже смішно.

— Дякую.

Я переглянула документ.

І замовкла.

— Що? — запитав він.

— Нічого.

— Ти зараз або скажеш, що це геніально, або скажеш, що все жахливо.

— Насправді…

Я ще раз перегорнула сторінку.

— Це добре.

Артем театрально приклав руку до грудей.

— Вау.

— Не перебільшуй.

— Я просто не очікував почути від тебе комплімент.

— Це не комплімент. Це факт.

— Ще краще.

Я посміхнулася.

Ми працювали майже годину без сварок.

І це було дивно.

Навіть занадто дивно.

Він був зосереджений, іноді щось записував, іноді нахилявся ближче до екрана. Коли думав, легенько постукував пальцями по столу.

Я помітила це ще вчора.

І сьогодні знову.

— Ти чого на мене дивишся?

Я різко підняла очі.

— Не дивлюся.

— Дивишся.

— Ні.

— Уже секунд двадцять.

— Ти рахуєш?

— Коли це стосується тебе — так.

Я закотила очі.

— Працюй.

— Слухаюсь.

Я повернулася до ноутбука.

Але усмішка сама з’явилася на обличчі.

І саме в цей момент його телефон завібрував.

Артем навіть не подивився на нього.

Вібрація припинилася.

Через кілька секунд — знову.

Цього разу він узяв телефон.

Поглянув на екран.

І все змінилося.

Ледь помітно.

Але я вже знала його обличчя достатньо, щоб це побачити.

Посмішка зникла.

Погляд став холоднішим.

Він швидко заблокував екран і поклав телефон кишенею догори.

— Все нормально? — запитала я.

— Так.

Надто швидко.

— Точно?

— Точно.

Я кілька секунд дивилася на нього.

— Це знову та сама людина?

Він перестав друкувати.

— Яка людина?

— Та, яка постійно тобі пише.

— Не починай.

— Я просто питаю.

— А я просто кажу, що не треба.

Його голос був уже не жартівливим.

Я відкинулася на спинку стільця.

— Добре.

— Добре.

Між нами повисла тиша.

Не та приємна тиша, яка була кілька хвилин тому.

Інша.

Незручна.

Гостра.

Я втупилася в екран.

— Можемо продовжувати?

— Так.

Ми продовжили.

Але вже без жартів.

Приблизно через двадцять хвилин до нашого столу підійшла дівчина.

Я її раніше не бачила.

Висока, струнка, з довгим темним волоссям, зібраним у недбалий хвіст. На ній були широкі чорні штани, біла сорочка і довге пальто, яке вона недбало тримала в руці.

Вона зупинилася біля Артема.

— Привіт.

Він підняв голову.

І завмер.

Буквально на секунду.

Але я це побачила.

— Привіт, — відповів він.

Дівчина подивилася на мене.

— Я не заважаю?

— Ми працюємо, — відповів Артем.

— Я бачу.

Вона знову перевела погляд на нього.

— Нам треба поговорити.

Артем стиснув губи.

— Не тут.

— Тоді вийдемо.

Я опустила очі на ноутбук.

Мені не хотілося слухати.

Правда.

Не хотілося.

Але вони стояли за метр від мене.

— Я не можу зараз, — сказав Артем.

— Ти не можеш уже третій день.