Глава 6 - Не твоя справа

Після балкона я вирішила триматися від Артема якомога далі.

Принаймні до кінця вечора.

Це здавалося дуже хорошою ідеєю.

Поки я не зайшла назад у квартиру.

Там було ще голосніше, ніж раніше.

Музика билася об стіни, хтось голосно сміявся біля кухні, на дивані двоє людей сперечалися через якусь настільну гру, а Софія намагалася переконати Данила, що він програв, хоча той категорично з цим не погоджувався.

Звичайна студентська вечірка.

Хаос.

Шум.

Сміх.

І чомусь мені було добре.

Я вже майже забула про дивну розмову з Артемом, коли Марта схопила мене за руку.

— Ходімо.

— Куди?

— Танцювати.

— Я щойно…

— Не приймаю відмов.

Вона потягнула мене в центр кімнати.

Я засміялася.

— Ти сьогодні особливо агресивна.

— Я сьогодні щаслива.

— Чому?

— Бо ти нарешті перестала сидіти з обличчям «я тут випадково».

— Я й не сиділа.

— Сиділа.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Добре, — вона підняла руки. — Ти не сиділа.

— Дякую.

— Ти просто весь вечір дивилася на одного конкретного хлопця.

Я закотила очі.

— Марто…

— Мовчу.

Ми почали танцювати.

Я намагалася не думати ні про що.

Особливо про те, що Артем сказав на балконі.

«Я вже починаю тебе вивчати».

Ця фраза чомусь крутилася в голові.

І чим більше я намагалася її забути, тим сильніше вона поверталася.

Я зробила ковток соку.

Подивилася вбік.

Артема не було.

Я відчула полегшення.

А потім — розчарування.

І це було набагато гірше.

— Ти його шукаєш? — крикнула Марта крізь музику.

— Ні!

— Я нічого не казала!

Я засміялася.

— Ти жахлива!

— Зате чесна!

Близько одинадцятої вечора я вийшла на кухню.

Там було трохи спокійніше.

На столі стояли миски з чипсами, піцою, фруктами й якимись маленькими бутербродами. Хтось залишив відкриту пляшку коли біля мийки.

Я взяла шматок піци.

— Нарешті.

Я мало не підстрибнула.

Артем сидів на підвіконні.

— Ти що, спеціально мене лякаєш?

— Ні.

— Тоді чого сидиш у темряві?

— Тут тихо.

Я подивилася на нього.

— Тихо?

— Порівняно з вітальнею.

— Справедливо.

Я взяла склянку води.

Між нами зависла тиша.

Дивно.

Раніше він ніколи не мовчав.

Завжди знаходив якусь шпильку.

А зараз просто дивився у вікно.

— Все добре? — запитала я.

Він повернув голову.

— Так.

— Точно?

— Ти хвилюєшся?

— Ні.

— Тоді навіщо питаєш?

Я знизала плечима.

— Просто.

— Просто?

— Так.

Він усміхнувся.

— Ти погано брешеш.

— А ти занадто багато це повторюєш.

— Бо це правда.

Я поставила склянку на стіл.

— Тоді скажи мені правду.

Він перестав усміхатися.

— Про що?

— Про те, хто тобі постійно пише.

Він мовчав.

Я вже пошкодувала, що запитала.

— Не моя справа, — нарешті сказав він.

Його голос був спокійним.

Але холоднішим.

Я кивнула.

— Добре.

Я взяла телефон.

— Тоді не треба.

Я вже хотіла піти, коли він сказав:

— Я не це мав на увазі.

Я зупинилася.

Повільно обернулася.

— А що саме?

Він потер долонею потилицю.

— Просто… це складно.

— Я не просила пояснювати все.

— Але хочеш знати.

Я промовчала.

Він дивився на мене кілька секунд.

— Ти мені не довіряєш?

Я ледь не засміялася.

— Ми знайомі кілька днів.

— Справедливо.

Він опустив погляд.

— Є людина, з якою мені потрібно розібратися.

— Дівчина?

Він подивився на мене.

— Чому ти одразу вирішила, що дівчина?

Я відчула, як щоки нагріваються.

— Та мені байдуже.

— Знову брешеш.

— Артеме.

— Добре.

Він підняв руки.

— Мовчу.

Я взяла піцу й уже хотіла піти.

— Тільки не думай, що це щось романтичне, — сказав він.

Я зупинилася.

— Я й не думала.

— Думала.

— Не думала.

— Добре.

Я примружилася.

— Ти спеціально мене дратуєш?

— Так.

— Чому?

Він усміхнувся.

— Бо мені подобається твоя реакція.

Я закотила очі.

— Ти неможливий.

— А ти все одно зі мною розмовляєш.

— На жаль.

— Побачимо.

Я повернулася у вітальню.

Марта сиділа на дивані й щось розповідала Софії.

— Де ти була? — запитала вона.

— На кухні.

— З Артемом?

Я подивилася на неї.

— Ти що, маєш камери?

— Ні. Просто він зайшов після тебе.

Я сіла поруч.

— Ми просто говорили.

— Про що?

— Про життя.

Софія засміялася.

— Ви за три дні вже встигли обговорити життя?

— Не перебільшуй.

Марта нахилилася до мене.

— Він тобі подобається.

— Ні.

— Подобається.

— Ні.

— Тоді чому ти дивишся на нього кожні п’ять хвилин?

— Я не дивлюся.

Марта показала пальцем за мою спину.

— Він зараз дивиться на тебе.

Я не обернулася.

— Мені байдуже.

— Молодець.

— Що?

— Не обернулася.

Я ледве стримала усмішку.

Але за хвилину все-таки не витримала.

Обернулася.

Артем стояв біля кухні.

І справді дивився.

Наші погляди зустрілися.

Він усміхнувся.

Я відвернулася.

— Ненавиджу його.

Марта поплескала мене по плечу.

— Звичайно.

Через деякий час до нас приєднався хлопець, якого я раніше не бачила.

— Привіт, я Максим.

— Привіт.

Він був веселий, легко знаходив теми для розмови й постійно жартував.

Ми говорили про університет, викладачів, гуртожиток.

Виявилося, він навчався на курс старше.

— Якщо вам потрібна допомога з викладачем Коваленком, — сказав він, — забудьте. Він не людина.

— Що з ним? — запитала я.