Глава 5 - Червоне

О сьомій вечора я стояла перед дзеркалом і дивилася на себе так, ніби збиралася на співбесіду, а не на звичайну студентську вечірку.

Червона сукня лежала на ліжку.

Я вже хвилин десять переконувала себе, що не збираюся її вдягати.

Потім ще п’ять хвилин переконувала себе, що мені просто подобається червоний колір.

Потім зрозуміла, що брешу сама собі.

— Це не через нього, — сказала я своєму відображенню.

Відображення мовчало.

— Я просто хочу гарно виглядати.

Тиша.

— І взагалі, він може навіть не звернути уваги.

Я примружилася.

— А чому мене тоді так хвилює, зверне він увагу чи ні?

— Тому що ти закохуєшся.

Я різко обернулася.

Марта стояла у дверях.

— Ти давно тут?

— Достатньо.

— Ти жахлива.

— Знаю.

Вона зайшла в кімнату, закрила за собою двері й одразу подивилася на сукню.

Її очі загорілися.

— Ооо.

— Навіть не починай.

— Ти її вдягнеш.

— Не знаю.

— Вдягнеш.

— Марто.

— Він сказав червоне?

Я мовчала.

Цього вистачило.

— Ти серйозно?!

— Тихо!

— Він сказав тобі вдягнути червоне, і ти реально купилася?!

— Я її не купувала!

— Ще краще. Вона в тебе вже була.

— Саме так.

— Тобто доля.

— Це просто сукня.

Марта взяла її з ліжка й піднесла до мене.

— Просто сукня, в якій ти виглядатимеш так, що Артем забуде, як його звати.

— Перестань.

— Я серйозно.

— Мені не треба, щоб він щось забував.

— Ти його вже бачила в цій сукні в своїй голові, правда?

Я вихопила сукню з її рук.

— Іди звідси.

— П’ять хвилин!

— Десять.

— Домовились.

Вона вийшла.

Я залишилася сама.

Подивилася на сукню.

Потім на дзеркало.

— Це просто вечірка.

Через двадцять хвилин я вже стояла перед дзеркалом у червоній сукні.

Вона була простою — без блискіток, без глибокого декольте, без нічого надмірного. Облягала фігуру, але не настільки, щоб я почувалася незручно. Тканина м’яко спадала нижче колін, а тонкі бретелі відкривали плечі.

Я розпустила волосся.

Потім зібрала.

Знову розпустила.

Зрештою залишила так, як було.

Трохи туші, блиск для губ, маленькі сережки.

Все.

Я взяла телефон.

На екрані висіло повідомлення.

Артем:
Ви вже їдете?

Я подивилася на нього.

Не знаю чому, але пальці самі почали набирати відповідь.

Я:
Так.

Пауза.

Артем:
Ти в червоному?

Я закусила губу.

Я:
А тобі яке діло?

Він прочитав.

Пише.

Артем:
Просто цікаво.

Я посміхнулася.

Я:
Побачиш.

Відповідь прийшла майже миттєво.

Артем:
Тепер точно.

Я заблокувала телефон.

— Ідіот.

Але усмішка нікуди не зникла.

У Софії квартира була на сьомому поверсі старого будинку.

Щойно ми зайшли всередину, нас накрила хвиля тепла, музики й голосів.

У коридорі вже стояло стільки взуття, що я не була впевнена, чи знайду своє назад.

На кухні хтось сміявся.

У вітальні грала музика.

На балконі кілька людей стояли з напоями й обговорювали викладача, який, за словами одного хлопця, «має особисту війну проти студентів».

— Я вже люблю це місце, — сказала Марта.

— Ти любиш хаос.

— Так.

Софія підбігла до нас.

На ній була чорна сукня й блискучі сережки.

— Ви прийшли!

Вона обійняла спочатку Марту, потім мене.

— Ого.

Я насторожилася.

— Що?

Софія подивилася на мою сукню.

— Червоне.

Марта почала сміятися.

— Не кажи.

— Я нічого не кажу.

— Вона нічого не каже, — погодилася Софія. — Але я все бачу.

— Ви обидві ненормальні.

— Дякуємо.

Ми пройшли до вітальні.

Я намагалася поводитися так, ніби зовсім не шукаю когось поглядом.

Не виходило.

Людей було багато.

Студенти з нашого курсу, знайомі Софії, кілька людей із сусіднього факультету.

Артема не було.

Я відчула дивне розчарування.

І добре.

Навіть краще.

Я зможу нормально провести вечір.

— Кого шукаєш?

Я повернула голову.

Данило.

— Нікого.

— Ти дивишся на двері.

— Мені подобаються двері.

— Цікаво.

— Дуже.

Він усміхнувся.

— Тоді я не заважатиму твоїм стосункам із дверима.

Я штовхнула його плечем.

— Іди.

Через годину я вже перестала дивитися на двері.

Музика стала голоснішою.

Софія принесла ще якісь закуски.

Марта танцювала посеред кімнати, абсолютно не переживаючи, що поруч люди дивляться на неї.

Я сміялася.

Справді сміялася.

Без думок про навчання.

Без проєкту.

Без Артема.

Мені подобалося це відчуття.

Нове місто.

Нові люди.

Нове життя.

Можливо, саме так я й хотіла.

Я взяла склянку з соком і відійшла до вікна.

За склом місто сяяло тисячами вогників. Внизу машини рухалися по мокрій дорозі, залишаючи за собою довгі відблиски фар.

Я притулилася плечем до стіни.

— Сховалася?

Я впізнала голос ще до того, як повернулася.

Артем.

Я повільно обернулася.

Він стояв біля входу до кімнати.

Темна сорочка, рукави закочені до ліктів, волосся трохи розтріпане.

І його погляд.

Він подивився на мене.

Спочатку на обличчя.

Потім на сукню.

І знову на обличчя.

На кілька секунд він просто мовчав.

Я підняла брову.

— Що?

— Нічого.

— Ти так дивишся, ніби я прийшла в костюмі динозавра.

Він тихо усміхнувся.

— Я просто не очікував.

— Чого?

— Що ти послухаєшся.

Я схрестила руки.

— Я не слухалася тебе.