Глава 4 - Не дивись на нього

Наступного ранку я прокинулася з дуже конкретним бажанням.

Не бачити Артема.

Взагалі.

Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра.

Бажано до кінця семестру.

Я лежала на спині, дивилася в стелю і намагалася переконати себе, що вчорашній вечір не означав абсолютно нічого.

Він просто допоміг мені з проєктом.

Просто помітив, що мені холодно.

Просто віддав свій телефон, коли треба було знайти потрібну статтю.

Просто дивився на мене трохи довше, ніж зазвичай.

І просто сказав:

«Бо ти не така, як я думав».

Я перевернулася на бік і накрила голову ковдрою.

— Ні.

Мій мозок явно вирішив зранку зайнятися саморуйнуванням.

Телефон завібрував на тумбочці.

Я різко висунула руку з-під ковдри й схопила його.

Повідомлення.

Від Марти.

Марта:
Ти вже прокинулась?

Я набрала:

Я:
Так.

За секунду прийшло:

Марта:
Тоді виходь через двадцять хвилин. Я біля входу.

Я насупилася.

Я:
Навіщо?

Відповідь з’явилася майже одразу.

Марта:
Кава.

Я усміхнулася.

Ну хоча б одна нормальна людина в цьому університеті.

Я швидко встала.

У кімнаті було прохолодно. За вікном висіло важке сіре небо, а по склу повільно спускалися тонкі краплі дощу. Місто виглядало сонним, ніби теж не хотіло прокидатися.

Я відкрила шафу й кілька секунд дивилася всередину.

Чорні джинси.

Сірий светр.

Біла футболка.

Ще один светр.

Я взяла чорні джинси й сірий светр.

— Нормально, — сказала сама собі.

Потім подивилася в дзеркало.

— Тільки не для нього.

Я завмерла.

— Господи.

Я щойно сама собі нагадала, що не можна вдягатися для нього.

Отже, я вже про нього думаю.

Чудово.

Просто чудово.

Марта чекала мене біля входу до університету з двома стаканчиками кави в руках.

На ній була довга бежева куртка, чорний шарф і той самий вираз обличчя, який говорив: я вже все знаю, навіть якщо ти мені нічого не розповідала.

— О, — протягнула вона, побачивши мене. — Ти прийшла.

— А мала не прийти?

— Мала. Після вчорашнього.

Я взяла каву.

— Після чого саме?

Марта примружилася.

— Після побачення.

Я мало не вдавилася кавою.

— Якого ще побачення?!

— Того, яке ти вчора називала «роботою над проєктом».

— Це і була робота над проєктом!

— Ага.

— Ми сиділи в бібліотеці.

— А потім пішли в кафе.

— Бо я була голодна.

— І він віддав тобі свою кофту.

— Не віддав!

— Запропонував.

— Я відмовилася.

— Але запропонував.

Я зітхнула.

— Ти нестерпна.

— Дякую.

Ми зайшли всередину.

В університеті вже було шумно. Хтось біг сходами, хтось стояв біля автомату з кавою, кілька студентів сиділи прямо на підлозі біля вікна й щось обговорювали. У коридорі пахло свіжою випічкою, парфумами й мокрим одягом.

— До речі, — сказала Марта, — сьогодні ввечері вечірка.

— Ні.

— Я ще навіть не сказала де.

— Мені неважливо.

— У Софії.

Я зупинилася.

— У Софії?

— Так.

— І хто буде?

Марта подивилася на мене.

Потім усміхнулася.

— Артем.

Я закрила очі.

— Я не піду.

— Підеш.

— Ні.

— Підеш.

— Марто.

— Ти підеш.

— Чому?

— Бо якщо ти не підеш, я розповім Софії, що ти боїшся Артема.

Я повернулася до неї.

— Я його не боюся.

— Тоді підеш.

— Це маніпуляція.

— Це дружба.

Я похитала головою.

— Я ще пошкодую, що з тобою познайомилася.

— Ні, — задоволено сказала вона. — Ти вже щаслива.

— Самовпевнена.

— Від Артема навчилася.

Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але в цей момент почула знайомий голос позаду.

— Цікаво.

Ми одночасно обернулися.

Артем стояв за кілька кроків від нас.

Темна куртка була розстебнута, під нею — чорна футболка. Волосся трохи намокло від дощу, кілька пасм упало на лоб. Він тримав телефон в одній руці й дивився на нас із тією самою нахабною усмішкою.

— Що саме цікаво? — запитала я.

— Що мене вже обговорюють зранку.

— Не перебільшуй свою значущість.

— Я стараюся.

Марта тихо хмикнула.

— Я піду.

Я повернулася до неї.

— Ти серйозно?

— Дуже.

І просто пішла.

Зрадниця.

Артем провів її поглядом.

— Вона завжди так кидає людей напризволяще?

— Тільки тих, кого хоче підставити.

— Тоді сьогодні ввечері буде весело.

— Я нікуди не йду.

— На вечірку?

— Так.

— Шкода.

Він сказав це занадто спокійно.

Я подивилася на нього.

— Чому?

Артем знизав плечима.

— Хотів побачити, як ти танцюєш.

Я відчула, як щоки миттєво нагрілися.

— Не дочекаєшся.

Він усміхнувся.

— Побачимо.

Пролунав дзвінок.

— Нам треба на пару, — сказала я.

— Знаю.

— Тоді чого стоїш?

— Дивлюся на тебе.

Я застигла.

Він теж ніби зрозумів, що сказав це вголос.

На секунду між нами запала тиша.

Шум коридору кудись відсунувся.

Я дивилася на нього, а він — на мене.

І чомусь першою відвела погляд саме я.

— Пішли, — пробурмотіла я.

Позаду почула його тихий сміх.

— Ти червонієш.

— Замовкни.

— Навіть не думав.

На парі я сіла подалі від Артема.

Принаймні намагалася.

Професор роздав матеріали й почав пояснювати тему, але я майже не слухала.

Тому що Артем сидів через два ряди позаду.

І я відчувала його погляд.

Не постійно.

Але достатньо часто.

Я відкрила зошит.

Не обертайся.

Через хвилину обернулася.

Він дивився прямо на мене.

Швидко відвів очі.