Глава 3 - Шість вечора

Я прокинулася за десять хвилин до будильника.

Це вже було підозріло.

Зазвичай мій організм не вмів прокидатися сам. Він міг спокійно проспати три будильники, два дзвінки мами й навіть кінець світу, якщо той відбувався до десятої ранку.

А сьогодні — ні.

Я відкрила очі й кілька секунд просто дивилася на білу стелю.

У кімнаті було тихо.

Крізь напівзакриті жалюзі пробивалося ранкове світло, тонкими смугами лягаючи на підлогу. За вікном хтось поспішав на роботу, десь далеко проїхав автобус, а з сусідньої квартири долинув приглушений звук музики.

Я потягнулася до телефона.

07:20.

Жодних нових повідомлень.

Я видихнула.

Чомусь із полегшенням.

Потім насупилася.

Чому я взагалі чекала повідомлення?

Вчорашня розмова з Артемом була абсолютно нормальною.

Ну…

Наскільки може бути нормальною розмова з людиною, яка дратує тебе кожні тридцять секунд.

Я відклала телефон.

Через дві секунди знову взяла.

Нічого.

— Господи, що зі мною?

Я сіла на ліжку.

На столі лежав мій список.

Той самий.

Я взяла ручку й подивилася на четвертий пункт.

Не закохуватися.

Я подумала кілька секунд.

Поставила поруч маленьку галочку.

— Поки що виконано.

Університет зустрів мене запахом свіжої кави, мокрого асфальту й чиїхось парфумів.

Вночі пройшов дощ.

Сходи біля входу ще блищали від води, а на скляних дверях залишалися маленькі краплі. Люди поспішали всередину, струшуючи парасолі.

Я зайшла до будівлі й відразу почула знайомий голос:

— Ти запізнилася.

Я навіть не здригнулася.

Просто повільно повернула голову.

Артем стояв біля вікна.

Темні джинси, сіра толстовка, чорні кросівки.

У руці — стаканчик кави.

Він виглядав так, ніби прокинувся о шостій ранку, зробив зачіску, поснідав і ще встиг подумати про сенс життя.

Я ж перед виходом п’ять хвилин шукала другий носок.

— На дві хвилини, — відповіла я.

Він подивився на годинник.

— На три.

— Ти рахував?

— Так.

— У тебе немає цікавіших занять?

— Сьогодні — ні.

Я пройшла повз нього.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Я зробила ще кілька кроків.

— Ти сьогодні підозріло ввічлива.

Я зупинилася.

— А ти підозріло спостережливий.

— Це комплімент?

— Ні.

— Шкода.

Я обернулася.

— Ти взагалі коли-небудь замовкаєш?

Він зробив ковток кави.

— Коли сплю.

— Дуже корисна інформація.

— Звертайся.

Я пішла далі, але не змогла стримати усмішку.

На жаль.

Він її помітив.

Звичайно ж, помітив.

— Ти усміхнулася.

— Ні.

— Так.

— Тобі здалося.

— Ні.

Я подивилася на нього.

— Ти нестерпний.

— А ти вже вдруге сьогодні це говориш.

— Значить, стабільність у нас є.

Він засміявся.

І я знову зробила ту саму помилку.

Подивилася на нього трохи довше, ніж потрібно.

До шостої вечора залишалося багато часу.

Настільки багато, що я встигла пошкодувати про згоду на зустріч приблизно п’ятнадцять разів.

О шостій я зайшла до бібліотеки.

Тут було зовсім інакше, ніж у коридорах університету.

Тихо.

Тепло.

Повітря пахло папером, деревом і кавою з автомата біля входу.

Уздовж стін стояли високі стелажі з книжками. Біля великих вікон розташувалися столи, за якими студенти сиділи з ноутбуками й навушниками.

Хтось тихо перегортав сторінки.

Хтось друкував.

Десь у дальньому кінці приміщення годинник відмірював секунди.

Я озирнулася.

Артема не було.

Я подивилася на телефон.

18:01.

— Запізнюється, — пробурмотіла я.

18:02.

18:03.

18:04.

Я вже відкрила чат.

Ти де?

Написала.

Не відправила.

Видалила.

Я пішла.

Написала.

Теж видалила.

Я сама не розуміла, чому мене це так дратувало.

18:05.

— Я знала.

— Що саме?

Я здригнулася.

Артем стояв позаду мене.

— Ти не вмієш підходити нормально?

— Нормально — це як?

— Наприклад, не лякати людей.

— Ти злякалася?

— Ні.

— Тоді все нормально.

Я повернулася до нього.

— Ти запізнився.

— На п’ять хвилин.

— Ти сказав о шостій.

— Зараз п’ять хвилин після шостої.

— Саме так.

Він усміхнувся.

— Ти чекала?

— Ні.

— Тоді чому дивилася на годинник кожні тридцять секунд?

Я відкрила рот.

Закрила.

— Бо я люблю годинники.

— Звичайно.

— І взагалі…

— Сідай.

Він показав на стіл біля вікна.

Я сіла навпроти.

Він дістав ноутбук.

Я відкрила свій.

Кілька секунд ми мовчали.

Це було дивно.

Бо вперше за весь час він не жартував.

Не підколював.

Не намагався мене дратувати.

Просто працював.

Його пальці швидко рухалися по клавіатурі.

Я краєм ока подивилася на нього.

Зосереджений погляд.

Трохи насуплені брови.

Темне волосся, яке він час від часу відкидав назад.

І раптом я подумала, що зблизька він виглядає зовсім інакше.

Не таким самовпевненим.

Навіть…

симпатичним.

Я одразу відвела погляд.

Ні.

Ні-ні-ні.

Це небезпечна територія.

Я відкрила перший файл.

— Я знайшла кілька джерел.

— Покажи.

Я повернула ноутбук до нього.

Він нахилився ближче.

Наші голови майже торкнулися.

— Оце хороше, — сказав він.

— Я знаю.

— Ти все знаєш?

— Майже.

— Скромність тобі теж не завадить.

— У мене її немає.

— Я вже помітив.

Я усміхнулася.

— Зате ти маєш багато самовпевненості.

— Комусь же треба компенсувати твою.

Я тихо засміялася.

І цього разу він теж усміхнувся.

На кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.