Якщо існує універсальний спосіб зрозуміти, що твоє нове життя пішло не за планом, — це прокинутися о сьомій ранку від того, що над твоєю головою щось гучно впало.
Я розплющила одне око.
Потім друге.
На підлозі лежав мій будильник.
Він дивним чином пережив падіння краще за мене.
— Чорт…
Я простягнула руку, намагаючись дотягнутися до телефона.
07:03.
Я сіла на ліжку.
Сьогодні був мій перший день.
Новий університет. Нове місто. Нова квартира. Нові люди.
Нове життя.
Принаймні саме так я повторювала собі останні два тижні.
Я навіть склала список.
У ньому було написано:
1. Не запізнюватися.
2. Познайомитися хоча б із трьома людьми.
3. Не втягуватися в чужі драми.
4. Не закохуватися.
Останній пункт я написала великими літерами.
І навіть підкреслила двічі.
Бо я прекрасно знала себе.
Мені вистачало одного симпатичного хлопця, одного погляду і якоїсь дурної романтичної пісні в навушниках, щоб мозок уже починав будувати весілля.
Тому цього разу — ні.
Жодних хлопців.
Жодних метеликів у животі.
Жодних «він просто подивився на мене, але, можливо, це щось означає».
Я доросла людина.
Я контролюю своє життя.
Я подивилася на годинник.
07:06.
— Бляха.
Я вскочила з ліжка.
О 07:41 я стояла перед дзеркалом і намагалася переконати себе, що виглядаю як людина, яка знає, що робить.
Не працювало.
Волосся я зібрала в недбалий хвіст.
Недбалий він був не тому, що так задумано.
А тому, що я не встигла його нормально зробити.
На мені були джинси, біла футболка і чорна куртка.
Просто.
Зручно.
Без зайвих старань.
Саме так я хотіла виглядати в перший день.
Ніби мені байдуже.
Насправді ж я витратила сорок хвилин на вибір футболки.
Телефон завібрував.
Мама:
Не забудь поїсти.
Я усміхнулася.
Друга половина повідомлення прийшла через секунду.
І не довіряй незнайомим хлопцям.
Я закотила очі.
— Я й не збираюся.
Телефон знову завібрував.
Особливо красивим.
Я завмерла.
— Мамо…
Ще одне повідомлення.
Я тебе знаю.
Я засміялася.
— Це вже наклеп.
Я сунула телефон у кишеню і вибігла з квартири.
Перший день.
Нове життя.
Все буде чудово.
Саме в цей момент я ще не знала, що за двадцять хвилин зустріну людину, яка змусить мене пошкодувати про пункт номер чотири.
Університет виявився більшим, ніж я очікувала.
Настільки більшим, що через десять хвилин я вже не була впевнена, чи вступила сюди навчатися, чи випадково потрапила в лабіринт.
Я стояла посеред коридору з телефоном у руках.
— Аудиторія 314…
Я подивилася ліворуч.
Сходи.
Праворуч.
Ще сходи.
Прямо.
Коридор, який виглядав так, ніби в ньому знімали фільм про втечу з в’язниці.
— Чудово.
— Якщо ти шукаєш третій поверх, він не там.
Я різко обернулася.
Переді мною стояла дівчина приблизно мого віку.
Світле волосся, яскрава усмішка і погляд людини, яка, на відміну від мене, прекрасно орієнтується в цьому пеклі.
— Ти теж першокурсниця? — запитала вона.
— Це настільки очевидно?
— Ти тримаєш карту університету догори ногами.
Я подивилася на телефон.
Потім на неї.
— Я перевіряла твою уважність.
— І як?
— Провалила.
Вона розсміялася.
— Я Марта.
— А я…
Я назвала своє ім’я.
— Приємно познайомитися. Ти куди?
— 314.
— О, мені теж туди.
— Слава Богу.
— Чому?
— Бо я вже думала, що доведеться помирати тут самій.
Марта знову засміялася.
І я зрозуміла, що перший пункт зі списку можна вважати виконаним.
Ми рушили коридором.
— Ти звідки? — запитала вона.
Я відповіла.
— А ти?
— Я тутешня. Але не переживай, я теж перший день почуваюся так, ніби мене висадили посеред чужого міста без інструкції.
— Тобто ти не знаєш, де 314?
— Знаю.
— Ага.
— Але мені подобається твоя довіра.
Я усміхнулася.
Можливо, цей день буде не таким страшним.
Можливо, нове життя справді може початися нормально.
Ми вже майже дійшли до аудиторії, коли попереду почулася суперечка.
— Я сказав, що зроблю це пізніше.
— Ти це говориш уже тиждень.
— Значить, зроблю сьогодні.
— Ти…
Марта раптом зупинилася.
Я ледь не врізалася в неї.
— Що?
Вона подивилася вперед.
— О ні.
— Що «о ні»?
— Тільки не він.
Я простежила за її поглядом.
Біля дверей стояв хлопець.
Високий.
Темне волосся.
Чорна футболка.
Рюкзак перекинутий через одне плече.
Він щось говорив хлопцеві поруч, але потім повернув голову.
І подивився прямо на мене.
Я завмерла.
Всього на секунду.
Але цього вистачило, щоб мозок нагадував мені про пункт номер чотири.
Не закохуватися.
— Хто це? — тихо запитала я.
Марта скривилася.
— Проблема.
— Конкретніше?
— Самовпевнений, нахабний, нестерпний…
— Ти його не любиш?
— Я його терпіти не можу.
Хлопець тим часом щось сказав своєму другові й рушив у наш бік.
— Чудово, — прошепотіла Марта.
— Чому він іде сюди?
— Бо всесвіт мене ненавидить.
Він зупинився прямо перед нами.
Його погляд ковзнув по Марті.
— Привіт.
— Не привіт.
Він усміхнувся.
Потім подивився на мене.
— А це хто?
Я підняла брову.
— Людина.
— Я бачу.
— Тоді питання було зайвим.
На секунду запала тиша.
Марта прикрила рот рукою, щоб не засміятися.
А він…
усміхнувся ще ширше.
— Цікаво.