Глава 1 - Не той хлопець

Якщо існує універсальний спосіб зрозуміти, що твоє нове життя пішло не за планом, — це прокинутися о сьомій ранку від того, що над твоєю головою щось гучно впало.

Я розплющила одне око.

Потім друге.

На підлозі лежав мій будильник.

Він дивним чином пережив падіння краще за мене.

— Чорт…

Я простягнула руку, намагаючись дотягнутися до телефона.

07:03.

Я сіла на ліжку.

Сьогодні був мій перший день.

Новий університет. Нове місто. Нова квартира. Нові люди.

Нове життя.

Принаймні саме так я повторювала собі останні два тижні.

Я навіть склала список.

У ньому було написано:

1. Не запізнюватися.

2. Познайомитися хоча б із трьома людьми.

3. Не втягуватися в чужі драми.

4. Не закохуватися.

Останній пункт я написала великими літерами.

І навіть підкреслила двічі.

Бо я прекрасно знала себе.

Мені вистачало одного симпатичного хлопця, одного погляду і якоїсь дурної романтичної пісні в навушниках, щоб мозок уже починав будувати весілля.

Тому цього разу — ні.

Жодних хлопців.

Жодних метеликів у животі.

Жодних «він просто подивився на мене, але, можливо, це щось означає».

Я доросла людина.

Я контролюю своє життя.

Я подивилася на годинник.

07:06.

— Бляха.

Я вскочила з ліжка.

О 07:41 я стояла перед дзеркалом і намагалася переконати себе, що виглядаю як людина, яка знає, що робить.

Не працювало.

Волосся я зібрала в недбалий хвіст.

Недбалий він був не тому, що так задумано.

А тому, що я не встигла його нормально зробити.

На мені були джинси, біла футболка і чорна куртка.

Просто.

Зручно.

Без зайвих старань.

Саме так я хотіла виглядати в перший день.

Ніби мені байдуже.

Насправді ж я витратила сорок хвилин на вибір футболки.

Телефон завібрував.

Мама:

Не забудь поїсти.

Я усміхнулася.

Друга половина повідомлення прийшла через секунду.

І не довіряй незнайомим хлопцям.

Я закотила очі.

— Я й не збираюся.

Телефон знову завібрував.

Особливо красивим.

Я завмерла.

— Мамо…

Ще одне повідомлення.

Я тебе знаю.

Я засміялася.

— Це вже наклеп.

Я сунула телефон у кишеню і вибігла з квартири.

Перший день.

Нове життя.

Все буде чудово.

Саме в цей момент я ще не знала, що за двадцять хвилин зустріну людину, яка змусить мене пошкодувати про пункт номер чотири.

Університет виявився більшим, ніж я очікувала.

Настільки більшим, що через десять хвилин я вже не була впевнена, чи вступила сюди навчатися, чи випадково потрапила в лабіринт.

Я стояла посеред коридору з телефоном у руках.

— Аудиторія 314…

Я подивилася ліворуч.

Сходи.

Праворуч.

Ще сходи.

Прямо.

Коридор, який виглядав так, ніби в ньому знімали фільм про втечу з в’язниці.

— Чудово.

— Якщо ти шукаєш третій поверх, він не там.

Я різко обернулася.

Переді мною стояла дівчина приблизно мого віку.

Світле волосся, яскрава усмішка і погляд людини, яка, на відміну від мене, прекрасно орієнтується в цьому пеклі.

— Ти теж першокурсниця? — запитала вона.

— Це настільки очевидно?

— Ти тримаєш карту університету догори ногами.

Я подивилася на телефон.

Потім на неї.

— Я перевіряла твою уважність.

— І як?

— Провалила.

Вона розсміялася.

— Я Марта.

— А я…

Я назвала своє ім’я.

— Приємно познайомитися. Ти куди?

— 314.

— О, мені теж туди.

— Слава Богу.

— Чому?

— Бо я вже думала, що доведеться помирати тут самій.

Марта знову засміялася.

І я зрозуміла, що перший пункт зі списку можна вважати виконаним.

Ми рушили коридором.

— Ти звідки? — запитала вона.

Я відповіла.

— А ти?

— Я тутешня. Але не переживай, я теж перший день почуваюся так, ніби мене висадили посеред чужого міста без інструкції.

— Тобто ти не знаєш, де 314?

— Знаю.

— Ага.

— Але мені подобається твоя довіра.

Я усміхнулася.

Можливо, цей день буде не таким страшним.

Можливо, нове життя справді може початися нормально.

Ми вже майже дійшли до аудиторії, коли попереду почулася суперечка.

— Я сказав, що зроблю це пізніше.

— Ти це говориш уже тиждень.

— Значить, зроблю сьогодні.

— Ти…

Марта раптом зупинилася.

Я ледь не врізалася в неї.

— Що?

Вона подивилася вперед.

— О ні.

— Що «о ні»?

— Тільки не він.

Я простежила за її поглядом.

Біля дверей стояв хлопець.

Високий.

Темне волосся.

Чорна футболка.

Рюкзак перекинутий через одне плече.

Він щось говорив хлопцеві поруч, але потім повернув голову.

І подивився прямо на мене.

Я завмерла.

Всього на секунду.

Але цього вистачило, щоб мозок нагадував мені про пункт номер чотири.

Не закохуватися.

— Хто це? — тихо запитала я.

Марта скривилася.

— Проблема.

— Конкретніше?

— Самовпевнений, нахабний, нестерпний…

— Ти його не любиш?

— Я його терпіти не можу.

Хлопець тим часом щось сказав своєму другові й рушив у наш бік.

— Чудово, — прошепотіла Марта.

— Чому він іде сюди?

— Бо всесвіт мене ненавидить.

Він зупинився прямо перед нами.

Його погляд ковзнув по Марті.

— Привіт.

— Не привіт.

Він усміхнувся.

Потім подивився на мене.

— А це хто?

Я підняла брову.

— Людина.

— Я бачу.

— Тоді питання було зайвим.

На секунду запала тиша.

Марта прикрила рот рукою, щоб не засміятися.

А він…

усміхнувся ще ширше.

— Цікаво.