Розділ 6

8 років тому, туберкульозна лікарня

 Влада вся тремтіла і поки їхала в лікарню, і поки лікар вів її в палату.

- Тільки недовго. Йому дуже погано. Дивно, звичайно, що ваші батьки не приїхали,- Сказав Петро Семенович, зупинившись біля дверей з потрібним номером. – Але в будь-якому випадку, він хотів бачити тільки вас. У вас десять хвилин.

- Я зрозуміла, дякую,- дівчина кивнула, ховаючи погляд від лікаря. Це лікарня, але плакати перед спеціалістом не хотілося. Ще не сталося те, що може відбутися б найближчий час, і що точно вб’є в ній частини неї самої.

- Діду, привіт,- Влада посміхнулася , але палата одразу розплилася перед очима від сліз. Після того, як її погляд зачепився за втомленого, посірілого її любого дідуся, якого в даний момент руйнувала хвороба. Туберкульоз, закритої форми, що вразив всі кістки. Кожна їх зустріч, може стати останньою.

- Привіт, кароока,- Іван Васильович, спробував посміхнутися. Туберкульоз нищив його. Колись високий статний чоловік похилого віку, з синіми яскравими волошкового кольору очима, щирою посмішкою, гладко виголеними вилицями, темною шевелюрою і в тон її, трохи насупленими очима, зараз був вдвічі менший, осунутий, худий, посивілий, але очі… такі самі. Зараз в цих двох волошках навіть зажевріла радість, бо він побачив тепло любиму онучку, яка завжди відповідала йому такими самими щирими почуттями. – Я вже зовсім захирів, аж соромно перед тобою. – він закашлявся і важко сковтнув, - І на машині катати не навчив, а обіцяв же. От брехло, справді? - ледь посміхнувся.

- Це та, діду,- вона присіла коло нього на стілець, і міцно обхопила дідову долонь руками. – Тому одужуй, бо як я без тебе буду? – сльози знову покотилися по щокам.

- Це мене хвилює найбільше. – очі дідуся посумнішали, - Страшно вмирати, знаючи, які гієни тебе чекають вдома.

- Ти не помреш, - всхлипнула Влада, - на кого ти мене покинеш? Я не хочу бути одною. В мене тільки ти є.

- Ну, ну , сонце, всі ми помремо, тільки я набагато скоріше, - він підняв долонь і витер сльози онучці. – ти ще зустрінеш тих, хто любитиме тебе по справжньому – друзів, коханого хлопця. Можливо, раніше, можливо пізніше, можливо буде етап в житті, коли ти будеш самотньою, нещасною, але я буду зверху, на небі, я буду дивитися на тебе, допомагати, захищати. Сварити , коли ти вчинятимеш дурість, плакати, коли тобі буде боляче і сміятися, коли тобі весело і ти щаслива.

- Діду, - Влада заридала, не намагаючись, стриматися, - ну чому? Чому ти? Чому зараз? Я не зможу одна…

- Зможеш, мала, ти сильна, впораєшся,- Іван Васильович втомлено прикрив очі. – Але проблема в тому, що тобі не дадуть спокійно жити батьки і брат з сестрою, тебе захочуть переробити, зламати, посадити в клітку, щоб ти стала такою як вони -  черствою, жорстокою, жадібно. Не знаю, що я пропустив що моя дочка вибрала собі такого партнера, сама стала такою… Я не хочу допустити навіть уявну вірогідність, що ти станеш такою, тому ось, - дід зробив зусилля , щоб підняти руку і потягнутися до якоїсь папки, що лежала зверху на тумбі.

- Що це? – спитала Влада, розгорнувши її. – Якісь документи, тут є моє прізвище і твоє. Ти щось на мене переписав? – вона підняла здивовані, заплакані очі. - Нащо?

- Послухай, Владо, - дід посерйознішав,- це – гарант твоєї свободи і незалежності від батьків. Я звичайно міг переписати на тебе свою фірму, але який сенс, якщо до твого повноліття нею буде опікуватися твій батько, а він скоріш збанкротує її, ніж передасть тобі щось від  мене. Саме тому я віддав її своєму заступнику, а точніше його сину, він справжній професіонал і тільки примножить оборот грошей, але певний відсоток буде кожного місяця складатися на твій рахунок в банку, батьки не матимуть до нього ніякого відношення, бо він буде прикріплений до моєї фірми. Степану я довіряю набагато більше , ніж твоєму  батьку, та й ми скріплені певними юридичними домовленостями. – він перевів дух, трохи помовчав, - З цими грошима ти вільна. Вчитимешся де хочеш, житимеш де хочеш, не залежатимеш від
Заславських примх. Тільки прошу , будь розумною, бо грошей з неба я тобі, якщо що не скину, але пам’ятай, що ти маєш право на власну думку, відстоюй її. Я можу позбавити тебе матеріальної залежності від батьків, але якщо ти залишишся морально прив’язаною до них, якщо тобі буде страшно або лінь робити свій власний вибір, я не допоможу тобі нічим. Допомагай тим, кому пощастило менше, і не думай, що матеріальне може вирішити всі проблеми. Гроші – тільки одна складова цього життя. Совість, честь, принципи – ось стовпи успішного майбутнього. Йти світлим шляхом крайнє рідко буває легко, бо більш ліниві, які обрали простий шлях – брехні і обману, захочуть перетягнути тебе на темну сторону. Не піддавайся, добре, онучко? – дідусь став говорити набагато тихіше, було відчуття, що сили прямо покидають його.

- Добре, дідусю, я буду іти світлим шляхом, не хвилюйся, - Влада витерла сльози, що весь час , без зупину, котилися по її щокам.

- Забери папку і йди. Не хочу вмирати на твоїх руках. Я люблю тебе. – він на декілька секунд міцно стис її долонь.

- Діду, - Влада в розпачі викрикнула це звертання. Дівчина не хотіла вірити, погоджуватися з цим.

- Йди, я сказав,- на диво, саме це прозвучало твердо. Влада в сльозах піднялася і кинулася йому на шию, поцілувавши в обидві щоки, роняючи сльози на його лікарняний одяг.

- Я люблю тебе, - вона не повертаючись, спиною до виходу, робила крок за кроком, на автоматі притискаючи до себе папку, наче на її місці був дідусь, якого вона уявно продовжувала обіймати.

- І я тебе, мала, - дідусь легко посміхнувся. Закриваючи двері, вона в остання ледь чутно прошепотіла губами «я люблю тебе» , вона в останнє побачила дідові сині очі, що завжди називала волошками. Вона ніколи не любила квіти, не розуміла нащо зрізати живе, але на цих польових красунь могла дивитися годинами.

Ввечері її батькові подзвонив лікар з новиною про смерть Івана Васильовича. Тоді Влада вже не плакала, бо прийняла смерть діда ще в лікарні, вона декілька годин ридала в парку біля мед закладу, а після сухих слів Заславського і скупих сліз мами, не відчула нічого. Можливо, тільки гіркоту і розчарування в поведінці батька, матері , брата з сестрою. Здавалося, їхні покоївки відреагували емоційніше на смерть Івана Васильовича за її родину. Ну що ж, напевно саме в той день, окрім її діда, померли і її сподівання і марні очікування на рахунок любові батьків.