Розділ 4

11 років тому

- Андрію, збирайся. – мама гупнула рукою в двері його кімнати ,- Михайло з татом вже чекають. Негарно запізнюватись на день народження друзів.

Хлопець щойно повернувся з курсів малювання, на які його віддали з великою неохотою декілька років тому. Він любив малювати завжди, навіть будучи ще малим , обирав пензлик і альбом, а не машинки чи всіляких роботів. Його батьки були проти того, щоб він займався цим більш професійно. І коли в Андрієві чотирнадцять , він вчинив ледь не перший в своєму життя бунт, після декількох днів повної забастовки, батько все таки дозволив йому записатися на курси малювання. Десь глибоко в душі, у хлопця жевріла надія, що він зможе піти вчитися на якусь художню спеціальність, щоб більше опанувати це мистецтво. Йому подобалось малювати людей, їхні емоції, пропрацьовувати грифелем кожну лінію  – зморшку, ямочку на щоці, ледь помітні сльози в куточках очей. Та чим більш розростався бізнес Городецького-старшого, тим сильніше Андрій розумів, що все це - залишиться лише мрією. Тарас готував для сина крісло якщо не майбутнього гендиректора, то одного з директорів точно, а сам хлопець змалку слухав, що він повинен робити. В нього було багато обов’язків – бездоганно вчитися, не проводити безглуздо час, а в розумінні батька, проводити час з друзями , що не принесуть ніякої користі в подальшому життя – безглуздо витрачений час. Обов’язково слідкувати за братом, бо той,  людина з тонкою душевною організацією, йому потрібне сильне плече поряд, але головне завдання було – гідно нести прізвище Городецьких, щоб боронь боже, не заплямувати його непристойними вчинками.

- Я готов, мамо, - Андрій пішов на вихід і  спустився вниз по сходах, де його чекала решта. Пунктуальність теж була обов’язком, як і відвідини дурних днів народжень, а також лицемірні посмішки і привітання там.

- Тобі подарувати годинник, щоб ти краще слідкував за часом? – невдоволено спитав батько. – Непунктуальність це сором для такої родини, як наша. У Заславських повний будинок гостей, навіть приїхали наші партнери з Італії і Швеції. Не дивно, ювілей у такої впливової особи. Ще декілька років і про нашу фірму буде знати кожна собака.

Вони дісталися швидко. Їхні помешкання були в сусідніх приватних котеджних масивах. Батько Андрія був абсолютно прав, величезна кількість гостей і навіть преса. Обидва бізнесмени дуже любили увагу журналістів, звичайно, якщо вона не псувала їхню репутацію, за якою обидва слідкувала з маніакальною уважністю.

Вся територія перед будинком прикрашена квітами, кришталем, були запрошені музиканти, що грали класику. Трохи далі облаштували величезний шатер, куди запросять гостей після фуршету.

Вечір йшов в своєму звичному форматі, Андрієві він швидко набрид, тому після потрібної години, яку просидів в банкетному залі, послухавши тости і скуштувавши декілька страв, хлопець вирішив прогулятися садом хазяїв. Для облагородження його, Заславський найняв цілу купу людей, що перетворили той, ледь не на ботанічний.

Городецький йшов алеєю повільно, насолоджуючись тишею, повернув в глиб саду, куди рідко хто ходив з жителів будинку. В кінці доріжки стояв старий фонтан, що залишився від попередніх власників. Вмикати його не було жодного сенсу, а руйнувати якось не хотілося, той був зроблений в вишуканому венеціанському стилі. Сфокусувавши погляд, коли той звик до набагато темнішої місцевості, Андрій побачив дівчинку, що сиділа на краю споруди, трохи зсутулившись і звісивши ноги в фонтан.

- Владо,- покликав він неголосно найменшу Заславську. Їй було близько десяти, і хоч останні років шість бізнеси їх батьків були тісно пов’язані, а самі вони відвідували одне одного родинами, можна на пальцях однієї руки порахувати кількість разів, коли він бачив малу.

Дівчинка не злякалася, просто повернула голову в його і здивовано подивилась:

-  Що ти тут робиш? Взагалі-то це моє таємне місце. – колись, напевно чиста рожева сукня дівчинки зараз була запилена, в якихось темних плямах, а зачіска, яку їй зробив хтось із старших, абсолютно скуйовджена. На руках мала тримала невеличке кошеня, а поряд, на парапеті лежали пакет з молоком і відкрита упаковка сосисок, правда без декількох штук. Не важко здогадатися кому знадобилася ця гуманітарна допомога.

- Я втомився від шуму, поділишся своїм таємним місцем? – Андрій підійшов ближче і присів поруч з дівчинкою, легенько почухав котеня за вухом, - він твій? Як його звати? – кинув погляд на дівчинку, Влада була сумна. Він думав діти мають завжди бути веселі, можливо, іноді сумувати чи плакати, коли їм щось не купляють батьки, а в очах малої була прямо сильна туга.

- Він мій, але не живе зі мною. Ніхто не дозволяє,- вона тяжко видохнула. Що ж , напевно, саме в цьому і була проблема. – Це хлопчик і його звати Влад. – Заславська подивилася прямо в очі Андрієві, той здивовано підняв брови.

- Влад? Цікавий вибір. Зазвичай, котів називають Васьками, Пушистіками, всякими котячими іменами… Але Влад теж непогано, - одразу додав, бо не вистачало ще довести дівчинку до сліз.

- Мені не подобається це ім’я. – заперечила мала. – Просто він такий же як я. Самотній і нікому не потрібний. Але йому більш пощастило, його люблю я. – Андрій завмер. Нічого собі заявочки в десятилітньої дитини. Може в неї вже почався перехідний вік? Чи депресія? Може в дітей вони теж бувають?

- З чого ти це взяла? В тебе є батьки , брат, сестра… це найближчі тобі люди, вони завжди люблять тебе. – сказав трохи заповільнено.

- Вони мене не люблять ,- Влада подивилася на нього якось по дорослому, як на дурня,- Ігнату і Лілі було добре й без мене, вони набагато старші і не хочуть зі мною грати. Мама свариться на мене, через те, що тепер нашій родині треба менше ходити на всілякі заходи, бо преса буде задавати питання «а чого ваша дочка не схожа ні на кого з вас?» Їй соромно, що хтось може подумати, що я не від тата. А тато…- на цьому  моменті дихання Влади збилося. Вона міцно заплющила очі на декілька секунд, а потім додала голосом в якому бриніли сльози,- тато мене не помічає. Колись він сказав мамі, що треба було зупинитися на двох дітях, бо від мене одні проблеми. Єдиний , хто любить мене  це дідусь, але він старенький і багато зараз хворіє, тому не може проводити зі мною багато часу. – Дівчинка замовчала, вона міцно тримала кошеня, якого ніжно гладила однією рукою. По її очах тихо текли сльози. Андрій звик бачити в матері, Лілі чи однокласницях гучні ридання, щоб чув кожен навколо, а ця мала плакала мовчки. В цих сльозах було стільки гіркоти, стільки болю, а Андрій навіть не знав, що відповісти на це , як заспокоїти.