Розділ 1

                                                                                       Я знаю, як часом буває самотньо

                                                                                         До тебе півкроку, до тебе безодня...

На годиннику перевалило за другу ночі. Багатоповерхівки, що швидко змінювались за вікном автомобіля, ледь підсвічувались вуличними ліхтарями. Дорога була майже порожня, що дозволяло Андрію їхати трохи розслаблено, при цьому не зменшуючи швидкість. Чоловік надто пізно виїхав з об’єкту будівництва, що знаходився за містом, потрапив в затор на в’їзді в столицю, тому звичайний шлях в півтори години обійшовся йому майже в чотири. Не зважаючи на неймовірну втому і бажання влягтися спати, їсти хотілося нестерпно. Вечеря не вмістилися в його графік, а обід із заправочної кави і хотдога був дуже давно. Мдаааа… не так йому уявлявся робочий день власника архітектурної фірми. Плани, макети , креслення повинні були бути втілені в життя в зручному кабінеті, а він не мав би зриватися посеред робочого дня за місто, щоб вкотре оглянути майбутнє місце для будівництво спа-готелю, бо власнику землі здалося , що «хтось когось не правильно зрозумів і будівля стовідсоткове рухне, якщо Андрій не огляне все це сам ще раз»

Городецький знову стиснув пальцями перенісся, щоб трохи збадьоритись. За кілька десятків метрів горіла вивіска заправки, тому він перелаштувався в інший ряд і крутанув кермо в бік споруди. Його холодильник був абсолютно порожній, а цілодобового магазину поряд, на жаль, не було. Десь загриз черв’ячок , що його нещодавно вилікований гастрит точно не скаже йому «дякую» за таку їжу. Але пізня година не залишала йому вибору. Тому пообіцявши собі взяти якісь пластівці швидкого приготування, припаркував машину і вийшов в прохолодну ніч в одній сорочці. Піджак залишився десь на задньому сидінні машини, хоч осінь після заходу сонця володарювала містом, холодним вітром пробираючись під одяг. Чоловіка це ніяк не займало, навпаки, трохи притупило головний біль, що заважав йому працювати весь вечір.

Перед ним відкрилися автоматичні двері і він зайшов в майже пусте приміщення, тільки один хлопчина сумував на касі, не стримуючи свої позіхання. Андрій попрямував до відділу швидких сніданків, але не стримався і прихопив снікерс. Він любив солодке, міг їсти його цілими днями, за що в дитинстві постійно отримував наганяй від строгих батьків. За спиною відчувся якийсь рух, чоловік злегка повернув голову в бік входу і побачив такого самого нічного відвідувача. Точніше відвідувачку, що швидким кроком попрямувала до каси. Городецький і собі підхопив кольорову упаковку, не сильно замислюючись про її наповнення.

-   Дайте «Winston». – він почув тихий голос. «Нічого собі, оце бажання курити у когось. Молода ж зовсім…» - подумав він. Сам кинув цю справу пару років тому, набридло бути в’язнем особистих слабкостей. Та й не пасує це йому. Він все життя намагається бути прикладом «правильного», незрозуміло звичайно кого і для кого. Хоча для кого , як раз і зрозуміло…

-   Паспорт покажіть, будь ласка,- голос касира перервав його думки. Він перевів погляд на дівчину. Справді ж ще мала, хоча й повнолітня, надто впевнена тримається. Невелика на зріст, в чорних спортивках і такого ж кольору толстовці. Кисть руки, що простягнула електронний паспорт ,була забита татуюваннями , в стилі тих, що малюють хною, а нігті розмальовані в чорний. Він кинув погляд на профіль дівчини, смугла, з проколотим носом. Хммм.. . кожен самовиражається себе по різному. Поки дівчина розплачувалась, він розглядав її намагаючись зрозуміти, про що кричить його підсвідомість. Ось вона розвернулася і ледь мазнула по ньому поглядом. Мить і він зрозумів:

-    Владо,- покликав, він її вже майже в спину. Дівчина розвернулася і перевела на нього пустий погляд. Його обдало холодом. Колись ці карі очі горіли, мовчки кричали на весь світ, зухвало кидали виклик, а тепер порожньо дивляться без жодного вогника здивування чи зацікавленості. Щічки, на яких раніше з’являлися ямочки при щирих усмішках або іронічних напівпосмішках, було навіть не білими , а якогось земельного сірого кольору. Ластовиння, розкосі брови і невеликі, бліді, посохлі губи. – Привіт. Андрій , пам’ятаєш?- додав вже не так впевнено. Йому здалося, що та Влада, яку він колись трохи знав і про яку так багато чув , не хотіла б щоб її бачили такою… дезорієнтованою?

-    Ми зустрічались на якійсь акції? Я не можу пам’ятати всіх,- без ноти ввічливості відказала дівчина. Але на її обличчі була така втома, що в ньому не зародилось ні граму обурення. Було відчуття, що вона навіть не бачить його.

-   Ні, не на акції. Андрій Городецький. Наші батьки товаришували, - колись, вони були кращими друзями. Родинами ходили один до одного в гості. І ледь не головна заслуга,в тому, що вони посварилися, належала Владі. Точніше…історія була надто заплутана. Скоріш її патологічна чесність і почуття справедливості, хоча його мати називає це розбещеністю і відсутністю виховання.

-  А, Городецький,- в її очах відобразилося впізнавання.

-  Кхм, - хлопчина на касі кашлянув, привернувши нашу увагу, точніше мою, бо Влада була наче в прострації, здавалось ще мить і вона просто розвернеться і піде. – купувати будете?-боковим зором, Андрій помітив рух.:

-  Ні, дякую, іншим разом,- він поклав товари на касі і швидко пішов на вихід за Владою. Його шлунок кричав, що згоден на будь-що, а гордість, про те, що не треба лізти туди, де тебе відверто посилають до біса. Але він бачив її очі, очі , які колись були зовсім іншими.