2

Глава 2: Несподіване відкриття
Міра не могла зосередитися на лекції. Слова, які говорив Максим Олександрович, пролітали повз її вуха. Вона все ще намагалася усвідомити, що чоловік, якого вона зустріла в коридорі, є не лише викладачем, а й ректором університету.

Він ходив по аудиторії впевненими, чіткими кроками, задаючи питання студентам і час від часу кидаючи жарти, щоб розрядити атмосферу. Його манера викладання була не лише професійною, але й легкою, живою. Здавалося, він справді любив свою справу.

— А ви? — раптом пролунав його голос, і Міра зрозуміла, що він звертається саме до неї.

— Вибачте, що? — розгублено перепитала вона, відчуваючи, як погляди всіх студентів звертаються до неї.

— Як вас звати? — його голос був спокійним, але в очах блищав ледь помітний вогник цікавості.

— Міра, — тихо відповіла вона.

— Чудово. То як ви вважаєте, що найголовніше в науці?

Міра трохи розгубилась, але швидко зібралась із думками.

— Ставити питання. І не боятися шукати відповіді, навіть якщо вони здаються складними, — сказала вона, трохи хвилюючись.

Максим посміхнувся.

— Гарна відповідь. Дякую, Міро.

Після лекції Міра затрималася в аудиторії, збираючи свої речі. Вона думала про те, що Максим не виглядав суворим чи відстороненим, як можна було б очікувати від ректора. Навпаки, він здавався щирим і людяним.

— Вибачте, — раптом пролунав голос позаду.

Міра підняла очі й побачила Максима, який стояв біля кафедри, тримаючи папку з матеріалами.

— Ви новенька, так? — запитав він, дивлячись на неї з легким інтересом.

— Так, я лише цього року вступила, — кивнула вона, нервово стискаючи рюкзак. 

— Як перші враження? — він посміхнувся.

— Якщо чесно, трохи лячно, але водночас цікаво, — зізналася Міра.

— Це нормально. Нові починання завжди непрості. Але якщо вам потрібна буде допомога — звертайтесь. Мій кабінет завжди відкритий для студентів, — сказав Максим і, трохи помовчавши, додав: — І... я вибачаюсь за сьогоднішній ранок. Кава — це дрібниця.

Міра здивувалась, як легко й невимушено він говорив.

— Це мені варто вибачатись. Дякую, що не образились, — відповіла вона, усміхнувшись.

Максим кивнув і пішов, залишивши Міру саму. Вона відчула, як її щось зачепило в його словах і жестах. Цей чоловік був не таким, як усі.