Розділ 24

Михайло
-Михайло, ми точно ніколи не бачилися раніше?
Це питання застало мене зненацька. «Якщо скажу «так, уві сні», то вона подумає, що я якийсь навіжений чи взагалі маніяк, - подумав я і був повністю правий, - ще налякаю дівчину, що робити категорично не можна. Але з іншого боку, може, прийме, як жарт. Та що ще цікавіше, чому вона питає?» Я вирішив все-таки сказати правду.
-Звісно бачились, уві сні, - я чекав на сміх або жах, але на її обличчі було щире здивування, з’явилася задумливість. Тепер уже я перелякався не на жарт.
-Уві сні кажеш, хм, - повільно промовила Белль, - а ти теж довго не бачив обличчя?
Вона сказала це, ну не знаю, так задумливо, так наче сама у це не вірила. А я просто мовчки відкрив рота, бо не міг нічого відповісти.
«Так не буває! Людям не можуть снитися однакові сни!» - ці думки миготіли у голові, мов ліхтарики на ялинці.
-Так, - обережно відповів я, - а тобі теж снився цей сон?
-Ага, і не один раз, - уже впевненіше сказала принцеса.
Настала тиша. Кожен думав про своє, точніше, про такий дивний збіг. У кімнаті лунали слова із детективу, про який забули. У такій тиші через деякий час ми і пішли спати.

*******

Белль
Дивно, дуже дивно! Однаковий сон, дивні обставини зустрічі…Невже це доля?
Якби я була наївною дівчинкою, то одразу кинулася б йому на шию і сказала «привіт моя доля». Але я вирішила зробити вигляд, що нічого не сталося і спробувати насолодитися залишками додаткових канікул.
Зранку я прокинулася від пахощів чого смачненького. Трішки сонна і непричесана я обережно спустилася вниз, бо синці ще боліли та не давали вільно рухатися.
-Доброго ранку, - вигукну я і зайшла у кухню.
Кухня теж була виконана у стилі лофт. Усе було у зроблено у бордових та білих кольорах. Приміщення було просторе та світле. Усе сяяло, було видно, що тут регулярно прибирають. Глянцеві бордові шафки, мармурові стільниці, білі стіни з невеличкими гачками для лопаток та інших дрібниць, величезний стіл посеред кухні, де вже стояли декілька тарілок та два набора приборів. У повітрі літали пахощі кави та чогось солодкого. Глянувши на плиту, я помітила, що на пательні рум’янились…сирники.
-Доброго-доброго! Сідай за стіл, - весело сказав, майже проспівав Михайло.
«Буває ж таке, гарний настрій з самого ранку», - посміхнулась я у думках та зайняла місце біля вікна.
-Ммм..яка смакота! – вже за декілька хвилин сказала я, бо сирники просто танули у роті. Та й кава була просто неймовірна.
-А то! Коли живеш сам, то й не такого навчишся, - спокійно сказав Михайло.
-І давно ти живеш сам? – вирвалось у мене, хоча це доволі особисте запитання.
-З шістнадцяти.
-Ого, і тобі батьки дозволили? – я не змогла приховати здивування.
Але чомусь після мого питання Михайло притих та задумався. Здалося, питання батьків для нього було болючим. Раніше у розмовах ми не торкалися цієї теми, можливо, не дарма, бо зараз його піднесений настрій просто зник.
-Скажемо так, не заперечував..ли, - обережно, з нотками жалю та гіркоти відповів юнак.

*******

Львів…прекрасне місто з багатою історією, сповнене таємниць та містичних історій. Звісно, є величезна кількість різноманітних екскурсій містом, але хто як не місцевий житель покаже вам найкрутіші «нетуристичні» місця. Михайло розповідав багато цікавих історій, анекдотів, загалом, розважав мене, але водночас постійно запитував, як моє самопочуття, чи не треба перепочити і тд. Його турбота змусила подивитися на нього з іншого боку. Спочатку він здавався мені безтурботним мажором, хоч з ним було цікаво та весело.
«Такі не думають про почуття інших, не можуть взяти на себе відповідальність, - спочатку саме таке враження у мене було,- ще й у приватну клініку відвіз, що «оточили турботою» і я не подала заяву у поліцію».
Але зараз я бачу перед собою серйозного юнака, що здатен на співчуття та турботу, ще й неймовірно симпатичний. Очі, мов два озера, а погляд глибокий та зосереджений. «Хочу більше дізнатися про Мишка», - промайнула думка. Так-так, саме Мишко, бо називати його постійно Михайло – надто офіційно)
Ми прогулювалися вуличками, зупинялися на мить розглянути пейзажі та загальний антураж міста Лева. Атмосфера Львову, що літала між старими будинками та поки пустими садами, хоч на деревах уже були бруньки, затишними кафе та невеличними ресторанами, змушувала зупинитися, відчути момент та те, що час летить, не хоче відпочити, але залишає за собою слід, щоб майбутні покоління могли пірнути у давнину.
Враз Мишко схопив мене за руку і потягнув у прохід. Перед моїми очима з’явилася прекрасна вузенька вуличка. Я немовби потрапила в інший вимір, бо, здавалося, час тут зупинився. Від будинків, вуличних ліхтарів віяло таємницею та давниною. Табличка на одному з будівель свідчила, що це вулиця Сніжна.
-Перше, що бачимо нагорі – відреставрований будинок органіста. Ще кілька років тому він перебував у жалюгідному стані, а зараз має трохи «осучаснений» вигляд, але зберіг старовинні форми, - почав свою оповідь Мишко. Він як досвідчений екскурсовод повільно повів мене вулицею, показував різні будинки, які мали свою історію, свою легенду.
-Поглянувши на костел Марії Сніжної (нині – храм Матері Божої Неустанної Помочі) з боку площі Звенигородської, бачимо, що з «тилу» він виглядає значно цікавіше, ніж з фасаду. Це – результат реконструкції за проектом архітектора Юліана Захаревича наприкінці ХІХ століття, коли до костелу прибудували плебанію та цікаву муровану  огорожу з вежею, - вів далі Михайло, а я не могла відвести погляду від костелу. Чимось він мене причаровував.
-А ось героїчний будинок, - трішки сильніше стиснув мою руку юнак і продовжив: - він мав усі шанси зникнути на початку ХХІ століття, коли його планували знести для розширення вулиці Гонти, вважаючи, що через посередній зовнішній вигляд з цієї вулиці він не має жодної цінності. Будинок фактично врятували його мешканці, які відмовилися від запропонованого міською владою житла. Нині ж бачимо, що з боку вулиці Сніжної фасад будинку виглядає значно цікавіше, ніж здавалося б.
І справді, на фронтоні був цікавий герб та красива ліпнина. 
-Коротка вуличка Сніжна завершується входом до брами монастиря Бенедиктинок, який надійно «сховався» поміж кам’яниць. У будинку поруч із брамою, який належить вже до Вічевої площі, колись знімав квартиру молодий Іван Франко, про що свідчить меморіальна дошка, - підсумував Мишко і так закінчилась міні-екскурсія вулицею Сніжна.
Ми йшли далі, не наважуючись відпустити руки. Між нами були невидимі іскри, якась незрозуміла сила змусила задуматись: «А може досить закривати серце на замок, може настав час відкритися та полюбити?»