Розділ 23

Михайло
Самостійність у всьому – мій девіз з 12 років. Так, саме з дванадцяти, бо від того часу з мого життя зникла важлива людина – мама. «Рак шлунку», - коротко і холодно сказав мені батько. От і все пояснення. Здавалося б, горе має зближувати людей, але не в нашому випадку: батько ще більше занурився у роботу, а я залишився сам на себе, прислугу та Матвія.
Матвій – мій наставник і друг з дитинства, хоч між нами різниця у тридцять років. Та коли люди один одного розуміють та намагаються підтримати, то така дрібниця стає непомітною. Він самотній, увесь час віддає хворим, рятує життя. Я колись запитав його під час однієї з моїх «істерик»: «Чому ти не врятував маму? Чому? Ти врятував тисячу життів, а її не зміг!», - з горем і відчаєм прокричав тоді я.
«Так, я не зміг, бо тоді вже було пізно. Вона мовчала, не розказувала про проблему, а коли стало зовсім зле, то медицина вже була безсильна», - спокійно, погладжуючи мене по голові, відповів Матвій.
«Мені її не вистачає», - сказав тоді я.
«Мені теж», - зітхнув вусань.
Минуло сім років, але я й досі згадую ті прекрасні часи, коли ми могли з мамою провести цілий день у саду. Вона читала мені казки, часто придумувала свої. Сад…його давно вже немає, тільки мамуся за ним дивилася, але після її смерті там запустіння.
З чотирнадцяти років я почав заробляти. Використовував усі методи, звісно легальні, бо не було бажання потрапити у колонія для неповнолітніх. Здавалося б, у мене має бути «золота» карта і все життя, мов у фільмі. Еге ж, батько жорстко контролював мої витрати, загалом, обмежував мене, щоб я не був «розпещеним мажором». Тому у мене виникла потреба заробляти на розваги самостійно. Це, напевно, єдине, за що я можу подякувати йому, бо більше немає. Він був завжди зі мною холодний, мов сталь.
У шістнадцять років я відкрив свій власний бізнес, ну як бізнес – конторку. З моїм другом. Ми з ним типу комп’ютерні генії, програмісти, почали створювати ігри. Буквально за рік, наша гра стала дуже популярною і на нас посипалися великі гонорари. Але й тут батько вніс корективи: поставив мене перед фактом, що я маю працювати у нього на фірмі, бо він «прикриє» мій бізнес. Мені нічого не залишалось робити, як покласти на свої плечі, крім навчання й програмування, ще й роботу в тата. Як я зі всім впорався – не знаю, реально не знаю. Просто спав по три години, відмовився від всіх тусовок.
Закінчивши школу, я вступив до престижного університету, найкращого у нашій країні. На той час мені вже не треба було «вкалувати» на своїй фірмі: ми з другом могли дозволити собі найняти спеціалістів і просто контролювати справи. Я програмував просто заради задоволення. Батько все більше занурював мене у сімейний бізнес, що неймовірно заважало моєму життю. Хоч для мене робота – то все, найважливіша, але й втрачати статус не хотілось.
З роками я став грубим, жорстким, надто раціональним, хоча у своїй компанії був центром та натхненником. Тільки серед декількох людей я міг бути собою, зі своїми слабкостями, показати, що я справжній їжачок: ззовні колючий, але зсередини – м’який та тендітний. У «наших» колах я мав авторитет як серед однолітків, які тільки й могли махати кредиткою та розвіювати кошти батьків по вітру, так і серед старшого покоління, бо не кожен міг похвастатися такими досягненнями у мій вік.
Вісімнадцятиріччя…дорослий, самостійний, але, чомусь, сімейний бізнес не закинув. Не зміг, відчував відповідальність. Але постійні поїздки, переговори та розробка стратегій дуже стомлювали. Добре, що все організовував Валерій, мій особистий помічник.
Не важко здогадатися, що з таким графіком постійної дівчини у мене не було, та й у всі ці сентиментальності з «коханням» я не вірив, а від усіх цим романтичних соплів з цукром нудило. Просто затьмарення розуму, дурна прив’язаність – як завгодно, тільки не «високі» матерії.
Сказати, що я був Казановою – теж не правда, але дівчат одразу сповіщав, щоб на кілечко з діамантом і білу сукню не розраховували, хоча про таке думати тільки на початку незабутньої юності – смішно)
Дев’ятнадцять…хах, якось нічого не змінилося. Напевно мій рівень відповідальності вже не збільшити, ну ніяк. Єдине, що мене неймовірно тривожило – я не хотів перетворитися у свого батька, не хочу бути холодною крижиною.
Я вже неодноразово, ловив себе на тому, що емоцій нуль, а якщо якість і з’являються, то переважно це дратівливість, злість, позитивчиком і не пахне.
Відволікав від усього, крім друзів, ще стрітрейсинг. Поганяти по нічним вулицям – найкращі ліки від усього, а головне – з’являлися емоції, ейфорія, від швидкості зносить дах. Я вважав, що ніколи не потраплю у халепу через гонки, але чи «сіроока халепа» - біда чи порятунок?

Дорогі читачі, прошу вибачення, що так довго не оновлювала книгу. На це були свої причини. Спочатку підготовка та самі екзамени, але потім ще одна проблема спричинила те, що мене  тупо заклинило і я не могла написати ні строчки. Зараз ця проблема вичерпана, сподіваюсь, тепер викладка стане регулярною.
Цей розділ чисто про Михайла, не надто багато, але й не мало, щоб потім зрозуміти його вчинки.
Сподіваюсь, хоч це зовсім короткий розділ, але він вам сподобався. Далі більше!
З любов'ю, Adelina)))