Розділ 22

Михайло
Час від часу нам всім сняться сни: вони різні, показують цікаві сюжети, можливо, вирішення проблеми, іноді у них повний абсурд, але більшість з них, на жаль, одразу тьмяніють, стирають з пам’яті одразу після того, як розплющиш очі. Та деякі сни повторюються, щоразу стають чіткішими, запам’ятовуються нові деталі. Вони не покидають наші думки, ми завжди хочемо розгадати таємницю, яка в них ховається.
Є сон, який часто до мене навідується. Я стою позаду дівчини з русявим волоссям, обіймаю її. Коли стою поруч, то щемить серце і співає серенади. Уві сні я притягую її талію до себе, намагаюсь поцілувати у рум’яні щічки. Потім шепчу їй ніжні слова поезії Гейне, лоскочачи теплим диханням маленьке вушко. Вона ж жартівливо викручується, сміється, перебирає якісь папери, щось шукає. Я ніколи не бачив її обличчя до одної ночі десь два тижні тому. Лише на мить, коротесеньку мить вона повернулася до мене і зачарувала своїми сірими очима. Цей погляд я запам’ятав на віки.
(прим. автора: у четвертому розділі цей сон згадувався від імені Белль)

*******

Цей погляд, такий рідний і знайомий. Белль – це точно та сама дівчина зі сну.
Русяве волосся і сірі очі, холодні і теплі одночасно. «Невже вона мені весь час снилася», - не вірилось мені. Що дивно, у виразі обличчя дівчини також можна було розгледіти здивування.

*******

Белль
«Коли вже цей сон залишить мене? Так не буває, тільки не зі мною!! - ця думка виникала щоразу, коли я бачила той триклятий сон. – Скільки можна??»
Цей сон переслідує мене з осені. Хлопець, обійми, шепіт…а обличчя не видно. Спочатку він мені подобався, хоч якась романтика в моєму раціональному житті, але він снився мені постійною Це дратувало! Головною було проблемою те, що я щоразу прокидалася, коли от-от мала побачити обличчя юнака. А ще більше розчаровувало те, що цей сон ніколи не стане реальністю, та й не дуже хотілося жити мріями. Досить, побула принцесою, яку в результаті зрадили. Жити треба, керуючись холодним розумом, а серце з сентиментальністю засовувати…далеко. Так живу вже більше року і нічого, нормально. Можна побути м’якою і турботливою у колі родини та близьких друзів, а всі інші хай йдуть далеко і на довго.
Але, що сталося цієї ночі я ніяк не могла передбачити. Уві сні я повернулася до  нього обличчям, всього на секунду, але й цієї миті вистачило, щоб побачити волошкові очі та чубчик кольору какао. І раз, я прокинулась…дивне відчуття, але я нікого такого не знаю. «Спробую його потім намалювати», - промайнула розумна думка у моїй голові, і я подивилася у вікно.

*******

«Це ж він! - моєму здивуванню не було меж. – Цього не може бути! Так не буває!»
«А чого це він на мене так дивиться? Зі мною щось не так?!»

*******

Михайло
«Стоп, опануй себе, - почав приводити у порядок емоції та думки, - он вона як злякалася».
Я обережно підійшов до неї, надягнувши посмішку від вуха до вуха, але її надто здивований, навіть переляканий, погляд нікуди не зник. Вирішив перервати мовчанку першим:
-Привіт! Мене звати Михайло і я той самий горе-водій, через якого ти тут, - простягнув їй букет і посміхнувся.
-Привіт, - тихеньким голосочком сказала Белль і несміливо простягнула руку за букетом, - я Белль.
-От і познайомились, - зітхнути з полегшенням я, - сподіваюсь, що ти любиш ромашки.
-Не повіриш, але це мої улюблені квіти. Де ти їх зміг дістати у таку пору? Зараз тільки початок весни, - вже впевненіше сказала Белль, і я відчув, що ніби у цей момент рухнула стіна між нами.
-У мене свої джерела, - лукаво посміхнувся, - я дуже радий, що тобі сподобалось. Як самопочуття?
Ми проговорили весь день. З нею так весело і легко. Я так боявся, що Белль виявиться якимсь зухвалим дівчам, почне влаштовувати якусь драму з претензіями. Але ні! Вона цікавий співрозмовник, який, як виявилося не зі Львову і тільки закінчує школу. «Всього рік різниця», - чомусь зазначив для себе я.
Нас тільки переривали, коли був загальний огляд, їй робили ін’єкції, обід, та й мені кілька разів телефонували. «Я зовсім забув про відпрацювання», - промелькнуло, але я не збирався залишати принцесу саму. «Так, саме принцесу!» - її манери, начитаність та загалом, мені здається, характер відповідали всім стандартам цього статусу.

*******

Белль
Михайло одразу викликав у мене цікавість та, що найбільш дивно, довіру. Таке нечасто буває! Ми з ним говорили на різні теми. З розмови та багатьох смішних історій я дізналася, що він першокурсник у якомусь відомому університеті, назву якого я не запам’ятала. Йому декілька разів телефонували, він помітно нервував, все одно продовжував мені посміхатися. Ввечері ми розпрощалися, і він пообіцяв, що обов’язково прийде до мене завтра, тільки після пар.
Я чекала його приходу з нетерпінням. Щоб якось згаяти час попросила у медсестри якусь книжку. Мені пощастило, бо вона теж любить детективи, з якими турботливо поділилася. Книга була про дівчину-школярку, яка мала працювати під прикриттям.
І от, він прийшов. На цей раз з ромашками і величезною шоколадкою.
-Тільки шшш, у лікарнях зазвичай не дозволяють їсти солодке, тільки гіркі пілюлі, - знову ця лукава, але тепла посмішка, і очі сяють, ніби на волошковому полі стрибають сонячні зайчики.
Ми знову безупинну розмовляли і сміялися.
-Сміх – це добре, навіть корисно, у палату зайшов Вусань. Він поставив декілька питань, постійно записуючи щось у блокнот, потім провів швиденько огляд, спровадивши Михайла у коридор. Потім йому зателефонували і, як я зрозуміла, покликали до головного лікаря. У ту ж мить у палату знову заскочив Михайло і продовжив травити байки.
Згодом Вусань покликав його у коридор. Вони про щось розмовляли хвилин п’ять. Михайло повернувся якийсь задумливий, але потім на мене поглянув і посміхнувся.
-У мене для тебе гарна новина. Тебе виписують! Але під мою відповідальність.
-Урааа, - щиро раділа я, бо не люблю я лікарень, навіть якщо про мене добре піклуються. – А як це під твою відповідальність?
-Сподіваюсь, ти не будеш проти побути моєю гостею кілька днів, щоб я зміг за тобою приглянути. Ні про що не переймайся, у мене двокімнатна квартира, тому у тебе буде твоє ліжко і все, що тобі треба. Ну що, згодна?