Розділ 21

Михайло

Очікування просто вбивало. Від того часу, як я привіз дівчину у клініку минуло вже 12 годин, а вона досі не прийшла до тями. Весь цей час я перебував у стінах закладу, де ніколи б радже не хотів бути. Білі стіни, сморід ліків та сумні обличчя пацієнтів, яких зморила та чи інша хвороба давили на мене і не давали дихати. Хотілось якнайшвидше втікати звідси, але відчуття відповідальності за життя юної леді не давало мені це зробити. Її особисті речі я не переглядав: одразу віддав медсестрі, тому не знаю, як звати дівчину.

Десь о десятій ранку Матвій сповістив мене, що «юна пацієнтка», як він її називав, вже отямилася. Я одразу хотів з нею поговорити і все пояснити, тим більше винні ми обидва, бо я їхав занадто швидко, а вона не дивилася в боки. Але він сказав, що вона ще слабка і їй вкололи снодійне, тому я зможу поговорити з нею не раніше вечора. Також він сповістив прекрасну новину: дівчина не збиралася писати заяву на мене. У мене аж камінь з душі впав. На останок Матвій додав, щоб я зараз їхав додому, відпочив, причепурився, а потім ввечері приїхав навідати «юну пацієнтку». Він сказав з якоюсь хитрою посмішкою та натякнув, що з пустими руками до хворих не годиться приходити. Те, що цей хитрий лис посміхався, я не взяв до уваги, але зрозумів, що варто прихопити якісь вітаміни чи квіти.

- Добре, - відповів я і запитав: - А як хоч її звати?

- Її ім’я Белль, - відповів лікар.

«Як принцесу», - у думках відзначив я і посміхнувся.

*******

Белль

Відкривати очі було неймовірно важко. Додавши зусиль, я все таки змогла поглянути на світ, і яке було моє здивування, коли я побачила, що за вікном вже зовсім темно. «Я проспала цілий день», - з прикрістю подумала я. Але не менше було здивування, коли я подивилася у протилежний бік і побачила на тумбочці красивий букет троянд, червоних і оксамитових. Поруч лежав пакет апельсинів, але ні біля ліжка, ні взагалі у палаті нікого не було.

Я спробувала підвестись з ліжка, щоб кого-небудь покликати. Біль у всьому тілі був нестерпним, ще й на додачу одразу почало тьмаритись у голові. Але я, як завжди, вперто продовжила реалізовувати заплановане і через кілька хвилин mission was completed.

Повільно, щоб не впасти, я відчинила двері і вийшла у коридор. Наскільки я знала стандартну будову лікарень, то пост медсестри мав бути в кінці коридору, куди, власне, я і пішла. Спочатку було так боляче, що навіть хотіла відмовитися від затії, але потім стало легше, я вже не звертала уваги на біль. На щастя, йти аж до самого посту мені не прийшлось, бо мене вгледіла чергова медсестра і підбігла сама. Вона одразу почала сварити мене за те, що я встала, не бережу себе і взагалі, вона відповідає за мене головою. Щодо останнього у мене виникло запитання, яке я так і не поставила.

Вона відвела мене у палату та покликала лікаря. До мене знову зайшов Вусань, але в його очах я одразу помітила втому. «Напевно, бути лікарем зовсім не легко», подумала я.

Він знову запитав мене про моє самопочуття, провів додатковий огляд, констатувавши той факт, що я дійсно щасливиця, бо тільки численні синці могли видати те, що зі мною сталася така пригода.

Потім Матвій Петрович, так насправді звали Вусаня, сказав, що у моїх речах вони віднайшли мій паспорт, тому змогли заповнити мою картку, але його насторожило те, що я неповнолітня, та ще й з іншого міста. За законом, він має повідомити моїх батьків.

- Матвію Петровичу, будь ласка, не телефонуйте їм, я дуже прошу. Вони будуть хвилюватися, хоча зі мною нічого такого не сталося.

- Белль, ви ж розумієте, що синці за декілька днів не зійдуть, а ви все одно матимете їм розказати.

-Я це розумію, але краще розповім все по приїзді, щоб вони легше це перенесли. Ну будь ласка! – щенячі очі на додачу мали точно подіяти))

- Добре, але якщо що, то я був проти, - посміхнувся Вусань.

-А хто залишив тут букет і апельсини? – це питання бентежило мене весь цей час.

- То винуватець аварії вам приніс. Він сподівався, що зможе з вами ввечері поговорити, але його терміново викликали у справах, - зітхнув лікар.

- Шкода, я теж хотіла з ним познайомитись, - відповіла я.

- Не засмучуйтесь, у вас ще буде нагода поговорити. Завтра!

- Дякую! І можна, будь ласка, останнє питання: як його звати?

- Михайло, - тихо відповів лікар і вийшов з палати.

*******

Михайло

Поспав декілька годин, надягнув свіжий одяг, вирішив, що треба заїхати за букетом та апельсинами. «Наче на побачення збираюся, а на відвідини у лікарню», - посміхнувся подумки.

Вирішив обрати троянди, бо я ж не знаю, які квіти любить Белль. Промовляння подумки її ім’я постійно нагадувало мені про казку «Красуня і чудовисько». Очима натрапив на троянди, які на дотик нагадували оксамит. «Вирішено, візьму ці троянди», - і покликав продавчиню. По дорозі також заскочив за апельсинами.

Коли приїхав у лікарню, то дівчина ще спала. Спочатку я вирішив, що зачекаю у коридорі, але потім вирішив зайти у палату. Залишив квіти і апельсини на тумбочці, а сам сів на стілець біля ліжка. На ньому спокійно спала дівчина, але розглянути її я не зміг, бо вона була на боці, а обличчя прикривало волосся. Я хотів прибрати його, але раптом завібрував телефон. Я, мов ошпарений, вискочив з палати, щоб не розбудити Белль і відповів.

- Пане, ви маєте від’їхати у офіс негайно. Це стосується договору з німецькою компанією, почулось з того боку.

- Це так терміново, Валерію? – запитав я, бо не хотів нікуди їхати, поки не познайомлюсь з дівчиною.

- На жаль, так. Тим більше, через ваші проблеми в університеті у вас не буде часу, щоб вирішити ці питання потім.

- Добре, - з сумом у голосі відповів я, - скоро буду.

Я повідомив Матвія, що маю йти, і що обов’язково прийду завтра, бо не терпиться особисто познайомитись з Белль.