Розділ 16

Алекс
Я ніяк не міг прийти до тями. Я так перелякався за друга, а, можливо, більше за себе, бо те, що я зробив – злочин. Я був у лікарні до останнього, а єдиною думкою було: «Аби він вижив! Будь ласка, опритомній». Потім нас усіх відправили по домівках.
Я намагався заспокоїтись, на наступний день, одразу після пар, прийшов у лікарню дізнатися про стан Андрія. Попередньо я поспілкувався з Белль, адже вона теж збиралася відвідати потерпілого. Тому нісся у лікарню, мов на крилах, бо там мала бути ВОНА. Я вже зрозумів, що по вуха закохався, тому за будь-яку ціну буду добиватися її уваги. Звучить, ніби репліка рицаря з фільму про Середньовіччя.
Коли я прийшов до палати, на мене вже чекала Белль. Вона мило мені посміхнулась, а у моїй голові одразу виникла думка: «Я б усе віддав, щоб принцеса завжди посміхалася». Ми говорили про все на світі, я постійно жартував, щоб покращити її настрій і щоб на її обличчі сяяла посмішка, від якої щемить серце і усередині все перевертається.
Через декілька годин прокинувся Андрій, і ми одразу покликали лікаря. Він швидко прийшов, а нас виставив у коридор, щоб не заважали проводити огляд.
Десь через 20 хвилин лікар вийшов до нас, але був якийсь засмучений.
-У мене для вас погана новина. Швидше за все, у Андрія є порушення хребта, що може спричинити порушення функціонування опорно-рухової системи, простіше кажучи, він, можливо не зможе ходити. Оглянувши його, ми з’ясували, що зараз він не відчуває ніг, хоча, можу припустити, це можуть бути посттравматичні симптоми.
-Який жах! – вигукнула Белль і на її обличчі з’явилися сум та тривожність.
-Так, це погано, але є ще дещо…
-Говоріть скоріше, будь ласка, лікарю! – промовив хутко я.
-Андрій має часткову амнезію. Поки що ми з’ясували, що він не пам’ятає останній день, тобто вчорашні події, але згодом ми спробуємо дізнатися, чи немає ще провалів у пам’яті.
Белль і я завмерли у німому здивуванні, кожен з нас відчував неймовірний відчай та страх за друга.
«Те, що сталося з Андрієм…це жахливо, і у всьому винен я», - ця думка не давала спокою.

*******

Пройшло два тижні
Сьогодні буде чудова новорічна ніч, яку я зустріну серед моїх друзів. На жаль, поруч не буде мого найкращого друга – Андрія, адже він ще досі у лікарні. Але я дуже радий, що поруч буде сіроока красуня.

*******

Минали дні. Ми щодня відвідували Андрія. Тепер ми могли з ним говорити, тому ми засиджувалися у нього, аж поки Тамара Семенівна (та сама медсестра) не нагримає, що години відвідування закінчилися.
У голову лізли різні думки. По-перше, було неймовірно страшно, що до Андре повернеться пам’ять і він згадає, як все було насправді. Це покладе кінець не тільки нашій дружбі, а й загалом всьому, першочергово спортивній кар’єрі.
По-друге, я спостерігав за Белль і як вона відноситься до Андрія. Спочатку у всій цій метушні я й не замислився, чому вона так про нього турбується, чому так переймається, хоча вони ледь знайому. «А якщо вона йому симпатизує», - ревнощі, так-так, саме ревнощі не давали тверезо думати. Та й Андрій так тепло на неї дивиться, постійно їй посміхається. Десь зникли його зухвалість, яку він вважав другим щастям, вже не вдає з себе суперкрутого хлопця. Юнак з нею жартує, і теж, що мене неймовірно дратує, називає принцесою.
Але, як би там не було, стосунки між Белль і мною стрімко розвивалися. Ми часто зустрічалися у кафешках або прогулювалися по засніженому парку. Вона так дивувалася усьому, кожній сніжинці чи вогнику на гірляндах, розплющуючи широко свої прекрасні очі, що я просто не міг відвести від неї погляду. Принцеса вміла щиро, ніби по-дитячому, радіти, але при цьому залишалася серйозною, відповідальною та турботливою.
Тиждень тому ми дізналися, що Андрій їде на лікування у Німеччину після Нового року. Усі дуже засмутилися, адже ми мали попрощатися на тривалий час, але звісно кожен розумів, що це необхідно. В університеті він взяв академвідпустку, тому у майбутньому приєднається до мене знову. Про спортивну кар’єру поки що ніхто не говорив, адже зараз важливішим було те, чи зможе він взагалі знову ходити. У розмовах друзі намагалися взагалі не торкатися цієї теми, адже це дуже засмучувало Андрія.

*******

Ми вирішили зустріти Новий рік у Денисовій квартирі. Його батьки були не проти, адже з усіма нами знайомі і знають, що ми нормальна компанія, яка нічого не вичудить. Тим більше, вони їхали у гості до своїх знайомих, тому квартира була вільна. Дівчатка завчасно зустрілися і почали готувати святкові страви. А ми пішли за ялинкою і прикрасами. З цим завданням ми впоралися, ну майже самі (Ден консультувався постійно з Кірою))) ).
Потім ми прикрашали ялинку, ставили стіл, трішки прибирали. Не все ж паночкам робити!
Об 22.00 ми почали святкування. У кімнаті світилися гірлянди, грала весела музика, у кутку тихо говорив телевізор, показуючи новорічний концерт. Ми б не вмикали цей агрегат, але традиційний перегляд промови президента ніхто не скасовував)
Атмосфера була святкова, неймовірно весела. Усі танцювали, сміялися, обговорювали плани на майбутній рік. Все дуже казково!
Я не відходив від Белль, не хотів залишати її наодинці. Ми кружляли у танці, не відриваючи один від одного погляди. «Як же приємно відчувати її поруч, мати змогу обіймати», - тепла думка, яка розпалювала вогонь у серці.
Потім принцесу покликали дівчата до себе, а я приєднався до хлопців. Ці «джентльмени» якраз обговорювали план, як розіграти наших леді зранку, адже не можливо проґавити таку можливість.
Я постійно кидав погляд на Белль. Вона постійно посміхалася, а декілька разів наші погляди зустрілися, хоча вона одразу сором’язливо його відводила.
Ще декілька хвилин і настане новий рік, ще 365 днів, за які людство вважає, вони зможуть змінити своє життя. Ставлять себе в умовні рамки.
Усі вже були напідпитку, адже декілька пляшок шампанського попрощалися з нашою компанією.
Промова президента. Знову купка пустих обіцянок, що мають вселити у громадян надію, що все буде добре і «цей рік буде краще».
Бій курант… Раз..два..три..
Хапаю Белль за руку і веду на балкон, щоб подивитися на феєрверки. Принцеса без жодних вагань йде за мною. Я турботливо накидаю на її тендітні плечі пальто, яке захопив з собою. Стаю поруч, обіймаю її за плечі, притискаю до себе. Вона захоплено дивиться на вогні у нічному небі, а я не можу відвести погляду від її очей, у яких відображаються іскри феєрверків та дитячого захоплення.
«Як би ця мить не закінчувалася», - щиро загадав бажання я.
Не знаю, можливо, у голову вдарило шампанське, а, можливо, так було написано на зірках долі, але я повернув Белль до себе обличчям. Ми знову зустрілися поглядами, але відвести їх ніхто не наважився. Сіроока красуня широко розплющила очі, дивилася на мене так, що у голові аж запаморочилося. І ще мить і …я її поцілував.