Розділ 14

Марі
Не можу ніяк додзвонитися Белль. З телефону до вуха доносяться «абонент поза межами мережі» вже вдесяте. Ми домовились, що поговоримо ввечері, після того як вона повернеться з зустрічі.
Чесно, мене трішки лякає, що Белль почала так часто з’являтися на мототреці. Ще з осені подруга проводить там кожні вихідні. І що вона там знайшла? Чи не закохалася? Це вже точно навряд: по-перше, принцеса обов’язково розказала б про це; по-друге, вона не хоче закохуватися, вважає, що зараз це марно витрачені нерви і час. Я згодна з нею, частково. Все-таки у житті є місце коханню, бо куди ж від нього дінешся, як прилетить на голову раптово, наче сніг влітку. А якщо врахувати, що таке явище вже було, то закохатися може навіть Снігова королева, в нашому випадку – принцеса.
Моєму терпінню приходить кінець. Телефоную мамі Белль. «Може щось сталося? Можливо, це сонько прийшло додому з розрядженим телефоном і вже мирно сопе», промайнула думка, поки пішли гудки.
-Привіт, Маргарито, - почула з того боку.
-Добрий вечір, тьотя Тоня. А де Белль? Не можу їй додзвонитися.
-Ох, там таке сталося. Якийсь хлопець на мототреці впав з мотоцикла. Зараз у лікарні. І Белль там. Сказала не перейматися, буде там, поки не дізнається хоч якісь новини про його стан, - таким сумним голосом промовила тьотя Тоня. Сказати, що я була шокована, це нічого не сказати. Цікаво, хто це, що Белль так переймається. Хоча, чому дивуватися, вона так би вчинила і переймалася б незнайомою людиною.
-Дякую, тьотя Тоня! Передайте, будь ласка, Белль, коли повернеться, хай хоч у месенджер напише, що з нею все добре. До побачення!
-Звісно Рита, передам. До побачення!

*******

Наступний день
Чекала Белль біля гардеробу. За дві хвилини урок, а її досі немає. Вона так і не написала. Невже вона ще досі у лікарні?
Раптом, разом з дзвінком заходить Белль. Жах, вона на себе не схожа: бліда, темні круги під очима і очі сумні-сумні. Підбігла до неї і швидко сказала:
-Привіт! Я до тебе після цього уроку заскочу, все мені розкажеш. І поспіши, у вас же зараз математики.
Протараторила це і побігла до себе у клас, не дочекавшись реакції. Мені не хочеться дратувати класного керівника.

********

У класі я була ледь не єдино, хто дійсно навчається. Хоча, навчалася я по-цікавому: то ледачкувала, то починала себе сварити та інтенсивно працювати. Не важко зрозуміти, що на медаль  я давно махнула рукою і зовсім про це не жалкую. Її навіть під чашку не поставиш, а я надаю перевагу здоров’ю.

*******

Через 46 хвилин вже стояла під їхнім класом. Схоже вони там ще й перевірочну роботу писали. Принцеса в такому стані навряд її добре написала, зараз ще й через це засмучуватися буде.
Вчителька виходить із класу, натикається на мене. Вітаюсь і забігаю до кабінету.
Белль сумна сидить за своєю першою партою, поруч стояла Ельза і, як я розуміла, мала за мету, як і я, дізнатися, що сталося.
-Ще раз привіт! А тепер, дорогенька, я чекаю пояснень. Що сталося? – промовляю і дивлюся в очі подрузі. Такі сірі і сумні, мов дощові хмаринки.
-Привіт…вибач, ми вчора не поговорили, але..але дещо сталося. Андрій впав з мотоцикла, - з очей починається дощ, схлип, - і ще досі не отямився.
-Сонечко, заспокойся, не плач. Все буде добре. Це той самий Андрій, що тебе врятував? – промовила Ельза.
-Так, він. Лікарі нічого не говорять, сказали, що сильно вдарився головою, декілька переломів, - схлип.
-Принцеса, я розумію, що важко говорити. Розкажеш, як це сталося, коли будеш готова, - обійми – те, що їй зараз потрібно. Так вона відчує підтримку. До мене одразу доєдналася Еліза.
-Дякую, дівчата, за підтримку. Я вас обожнюю!!! Тільки не так сильно обіймайте, бо розчавите, - трішки веселіше сказала Белль, але очі так і залишилися сумними.
-А знаєш, що я хотіла тобі вчора розказати? Це точно покращить тобі настрій, - моя новина, без сумніву, зацікавить її, вона переключиться на неї, хоч б на деякий час.
-Ну-ну, заінтригувала, - о, цю інтонацію неможливо ні з чим сплутати. Белль робить її щоразу, коли дійсно зацікавлена. А ще очима мигає, наче там лампочка засвітилася. – Колись давай!
-Які ви швидкі. Загалом, пам’ятаєте Олега? Нуу..ми вже тиждень постійно переписуємось. З ним так цікаво.
-Це той чудовий знайомий з волейболу? – поцікавилась Ельза, а в той час Белль хитро посміхалася. Вона знала про нього трішки більше.
-Так-так, це той сАмий, - відповіла Белль. – І як там справи у Олежика?
-Добре, - вигукнула я і непомітно тикнула у бік подруги, показуючи, що варто закінчити посміхатися, мов Чеширський Кіт. –Загалом, ми з ним говоримо на різні теми, а у п’ятницю він мене додому провів.
-Так, подруго, досить ходити околясом. Колись, подобається тобі? – не витерпіла і промовила Ельза.
-Нуу..важко сказати, але він симпатичний, добрий, розумний…
-Все ясно, діагноз – хтось починає закохуватися, - твердо сказала Белль, ніби той лікар у великих окулярах.
-О, як це прекрасно. Марі, не втрать такої можливості. Ба більше, якщо цей Олег такий ідеальний, то варто прислухатися до сердечка і пливти за хвилею, - підсумувала Еліза.
«Що ж, може й дійсно прислухатися… Я ж теж заслуговую на щастя?!»

Дорогі друзі! Знаю, давно не було оновлень. У мене, як у автора і як у людини, виникли проблеми. По-перше, я постійно заганяла себе у глухий кут за сюжетом, але я знайшла рішення. По-друге, проблеми у реальному житті, а в першу чергу у собі, часто заважають творчому процесу. Тому перепрошую за затримку. Намагатимусь далі оновлювати хоча б раз на тиждень.
Як вам розділ від Марі? Сподіваюсь, вам сподобався.
З любов'ю, Adelina)))