Розділ 13

Алекс
Дзень-Дзень
На телефон прийшло сповіщення. Я спочатку вирішив його проігнорувати, але цікавість взяла своє. Не розплющуючи очі, потягнув руку за телефоном. Далі ліниво розкрив одне око і провів пальцем по екрану. На ньому висвітилось: «Прокидайтесь соньки)) Хлопці, пропоную зібратися на тренуванні раніше». Написав цю «чудо-пропозицію» Андре. Далі посипалися відповіді: хтось погоджувався, хтось надсилав сонного смайлика чи смішного стікера. Я теж був не проти: все-одно мені не хотілося спати. І так вже багато ночей.
«У всьому винна вередлива принцеса. Ну чого вона не хоче покидати думки??», - Белль поселилася у моїй голові ще з моменту знайомства. Але причиною сьогоднішнього безсоння була вчорашня новина від Кіри, що на мототрек завітає її подруга.

*******

Як зараз пам’ятаю нашу першу зустріч. Точніше момент, коли ми вперше заговорили. Белль точно була перелякана, та й я себе не надто ввічливо поводив. Дурень! Напевно, подумала, що я грубіян неотесаний. Та я не навмисне. Зазвичай я лагідний, мов той котик, але тоді, чомусь, був сам не свій. Швидше за все, це було через недавнє розставання.

*******

Про попередні стосунки важко згадувати. Я зустрічався з Мартою аж вісім місяців, здавалося, все було цілком серйозно. Вона часто залишалася у мене, бо я винаймав квартиру, а вона мешкала з сім’єю. Але ми якось не наважувалися з’їхатися. А далі…далі сталося те, що не дуже хочеться згадувати. На одну з вечірок ми, як завжди, прийшли разом. Її організував мій однокурсник у себе вдома, точніше в заміському двоповерховому будинку. Я трішки випив, потім зав’язалася цікава розмова з хлопцями, загалом, я й не помітив, що Марти вже давненько не видно. Потім відволікся, почав шукати її очима, але ніяк не міг знайти. Подумав, може вона на другому поверсі: дівчатка, щоб попліткувати, часто піднімалися туди, бо там не було так чути гучну музику. На сходах на мене налетів один із знайомих - Павло, ледь не збив з ніг. Я продовжив пошуки, навіть не надав цьому якогось значення. А дарма! Бо за декілька хвилин я таки знайшов Марту: п’яну, напіводягнену у одній з спалень. Я кинувся до неї, а вона лише дурнувато посміхалася. «Милий, я тут випадково тебе з Павлом переплутала. То нічого?» - ці ледь розбірливі слова ще досі час від часу лунають у моїй голові. Як тільки вони пролунали, я, мов ошпарений, вискочив з кімнати, спустився на перший поверх, прихопив з імпровізованого бару пляшку коньяку і вискочив на вулицю. Так як будинок знаходився за містом, то дістатися дому можна було на власному авто або на таксі. Я поспіхом дістав ключі і, хитаючись, пішов до машини, яку позичив у тата. Гнав, як шалений, був злий на Марту, на себе, на всіх. Своїм вчинком вона перекреслила все, що між ними було. Всі теплі слова, зізнання, обійми, поцілунки…
Не пам’ятаю, як дібрався додому. Дивом, мене не зупинили поліцейські по дорозі, бо і швидкість перевищував, і п’яним сів за кермо. А головне, добре, хоч у дерево не в’їхав чи не спричинив аварію. Я зник зі всіх радарів на декілька днів: запивав весь біль, хоч до того завжди зневажав цей метод – топити горе у алкоголі. Але згодом я повернувся у життя, я зміг це пережити. Звісно, не одразу, бо все нагадувало про Марту, та й сама дівчина не раз намагалися зі мною заговорити, постійно перепрошувала, хотіла виправдатися, їй навіть вистачило нахабства запропонувати почати все спочатку.

*******

На тренування прибув, як і домовлялися, раніше. На вулиці було доволі прохолодно, все-таки зима. Але відчуття швидкості, так званої «свободи» надавало легкості та ентузіазму. Хотілося бути найкращим, але у нас майже всі були професіоналами, особливо Андрій.

*******

Ми дружили з ним з дитинства. Він був мені, як брат. Як і всі хлопчаки, ми іноді сварилися, сперечалися, але неодмінно швидко мирилися. Саме я знаю його як звичайного хлопця з двору, вмілого та щирого Андрія, а не тим, ким він прикидався: мажор, ловелас, Андре.
Були колись Саша і Андрюша. Зростали разом, ганяли у футбол у дворі. Обидва захоплювалися мотоциклами. Мені мого першого «залізного коня» подарували батьки. Андрюша на свій старанно збирав гроші протягом декількох років. Навчилися правильно та круто їздити ми разом, і згодом нас помітив Віктор Максимович. Ми постійно старанно тренувалися, почали брати призові місця на гонках. Але була одна прикрість: нас двоє найкращих, а перше місце тільки одне. Хоч ми і були суперниками, але ми завжди залишалися вірними друзями. Але все частіше саме Андрій почав займати перші місця, і я, хоч цього і не показував, почав заздрити. Звісно, я розумію, що це почуття немає місця у міцній дружбі, але не можу нічого вдіяти.
В університет вступили на одну спеціальність, були найкрутішими на курсі, та й загалом у виші, бо наше захоплення приносило нам не тільки задоволення, а й славу та достатньо грошей. У компаніях я був більш спокійний, ніж Андре. До речі, саме він придумав нам такі дурнуваті імена: Андре та Алекс. Спочатку це мені дуже не подобалось, але згодом я змирився, бо іншого виходу не було. На жаль, у цьому світі виживали ті, які вміли пристосовуватися, тому «бути крутими», стало умовою нашого процвітання.

*******

Я помітив краєм ока, що принцеса зайшла у трейлер, в якому попередньо я бачив Кіру. Мені хотілось одразу побігти туди, але треба було продовжувати тренування. Серце билося зі швидкістю, мов я біг марафон, всіма думками я був поруч з Белль. Навіть не знаю, як так вийшло, але як тільки її побачив ще тоді, у жовтні, дотепер не можу забути. Немов причарувала.
Потім подруги вийшли з трейлеру, щоб прогулятися. Очей не міг відірвати погляд від постаті у блакитній куртці та милій шапинці. Я одразу зрозумів, вони вирішили піти до озера.
Та згодом вони повернулися, напевно змерзли. Ми з хлопцями вже тренувалися декілька годин, тому вирішили зробити перерву. Ми приєдналися до дівчат у трейлері. Я одразу зайняв місце біля сіроокої красуні, мені дуже хотілося її розвеселити, бо як тільки ми зайшли, то я помітив, що вона сумна. Я жартував разом з Деном, ми вигадували забавки на ходу. І от принцеса почала сміятися! Шкода, ми не могли поговорити наодинці, бо Кіра не відходила від неї ні на крок. А ще несамовито хотілося дізнатися причину суму Белль. «І коли це я став рицарем в обладунках?!» - подумав я.
А ще я помітив дивний, навіть злий погляд «Містера Досконалості». Він чомусь сидів осторонь, мовчазний, що на нього було зовсім не схоже.
Але відпочинок не може тривати вічно. Згодом прийшов Максимович, і виразно запросив нас тренуватися. Насправді, так не хотілося залишати принцесу, але нічого не вдієш.
На моє здивування, дівчатка теж вирішили поспостерігати за заїздом. Мені так захотілося показати себе як найкраще. Але мені заважав Андре. Я намагався його обігнати, але він ніяк не вступав дорогу. Ми взагалі сьогодні були зірвиголови: кожен з нас гнав так, що весь навкруги перетворювалося в одну велику пляму. «Я повинен його обігнати!!» - єдина думка, яка блимала у голові. І я вирішив обережно його підрізати. Я знав, що він впорається з керуванням і не впаде. Це порушення правил та недружній вчинок – знаю, але іншого виходу немає. У мене вийшло, та й Андре не постраждав. Але він швидко мене наздогнав, почав жестикулювати, але я й не думав зупинятися. Я тільки додав газу, і мені було начхати, що йому щось не подобається. Андрій знову наздогнав мене і в цей раз він мене підрізав, але я не встояв і впав. Добре хоч нічого не зламав, бо тоді можна було розпрощатися з найближчими змаганнями. Я швидко підскочив, знову сів на мотоцикл і погнав за Андре. «Ну все, він зараз отримає на горіхи», - я був злий, бо він підрізав мене з такою силою, що на щитку залишилася вм’ятина. Ми заїхали в ту частину мототреку, яку не видно з бази. Я все-таки наздогнав його, і я не знаю, що на мене найшло, але ще мить і власноруч в’їхав в нього, і, мов у фільмі, зупинився час і я бачив як повільно тіло Андре летить у бік на величезну відстань. Він впав і не рухався. Я зупинився коло нього, Андрій був непритомний. «Що ж я наробив?» - докори сумління одразу почали гризти мене. Добре, хоч не розгубився. Я швидко зателефонував у швидку, потім тренеру. За мить вони вже прибігли на місце аварії.
-Що сталося? – кричав тренер.
-Він неочікувано затормозив, що я не встиг відреагувати і налетів на нього, - почав виправдовуватися я. Ніколи в житті я не признався, що я зробив це навмисно. Ніколи!
Поруч першу допомогу Андре надавали дівчата, тренер, а навколо них зібралися усі. Незабаром приїхала швидка.