Розділ 10

Андрій
(за деякий час до описаних раніше подій)
Розкрити очі було надто складно, а дотягнутися до телефона – ще складніше. Але з цією місією я впорався. «11.00», - висвітилось на екрані мого смартфона.
«От дідько! Пари всі пропустив», - подумав я, хоча це робити було боляче. Голова тріщала по швах, в роті пересохло – типове похмілля. Ні-ні, не подумайте, що я так постійно гуляю, просто вчора було день народження у мого найкращого друга.
Я лежав одягнений у тому, в чому був на вечірці. Все тіло ломило. «Ще спортсмен називається», - промайнула думка. Ледь примусив себе піднятися і піти умитися. Добре хоч живу окремо від батьків: ще як вступив в університет, одразу зібрав речі і переїхав у комфортабельну квартиру у новому районі. Чудова та зручна, хоч не надто велика. Мені, холостяку, вистачає. Не маю звички сюди водити дівчат, нічого їм знати, де я живу.
«Що за чудовисько дивиться на мене», - сказав я своєму відображенню в дзеркалі. Волосся стирчить у різні сторони, ще варто не забути поголитися. Але спершу в душ.
«12.30», - час невпинно йшов. «Та мене Максимович приб’є, якщо знову запізнюсь, а як дізнається через що, то й зовсім зніме з перегонів!», - подумав я і почав ще швидше збиратися. Неочікувано задзвонив телефон. На екрані «МАМА».
-Привіт, мамусю! Щось термінове? – сказав я і продовжив одягатися.
-Привіт, синочку! У мене до тебе прохання: забери Франка до себе, бо нам перепали гарячі путівки у Єгипет на тиждень, а його ні з ким залишити.
-Звісно, мамо! Ти ж знаєш, як я його люблю. Я зайду до вас ввечері, - відповів я. Я люблю нашого песика, тому з радістю його заберу. Ще й привід не ходити на гулянки знайшовся.
-О, дякую, Андрюша. Побігла збирати речі. Чекаємо! – радісно прощебетала мама.

*******

«Король життя», «мажор», «дамський догідник», «Люцифер», «Казанова» - імена, які мені дали ще з перших днів першого курсу. І нічого не змінилося на другому – люблять мене усі: і студенточки, і викладачки, хоча користуюсь авторитетом і серед чоловічого населення універу. Як прикро усвідомлювати, що це все просто маска самовпевненого хлопця без тормозів. Насправді я звичайний юнак: вправний до будь-якої роботи, з добрим серцем, завжди готовий допомогти будь-кому та й розумом мене не обділити. Але таким мене бачили одиниці: для всіх я був всіма обожнюваним любимчиком, запальним хлопцем та неймовірним мотоциклістом. Останнє обожнюю ще з дитинства: тато мав стару «JAWA» у гаражі, мене неможливо було відліпити від нього. У підлітковому віці поставив за мету назбирати на власний мотоцикл і на своє 15-річчя придбав свого першого «залізного коня». Я звісно вже вмів їздити, позичав у старших товаришів, але вирішив все-таки почати займатися з інструктором. Там одного разу мене і мого друга Сашу помітив Віктор Максимович. З цієї миті почався новий етап мого життя: тренування, перегони та звісно слава.
Гулянки я ненавиджу, але за статусом маю їх відвідувати, я завжди VIP-гість. Притримуюсь думки, що переглянути якийсь фільм, прочитати цікаву книгу або просто зайнятися спортом набагато краще, ніж заливатися алкоголем і дурнувато танцювати.
Але на деякі заходи йду із задоволенням.

*******

(Вчора)
День народження найкращого друга дитинства. Буквально з пелюшок разом. Саша, для більшості Алекс, мені як брат. Ми і бились, і мирились, але завжди були готові простягнути руку допомоги. Навіть у мотоспорт пішли разом. Хоч на трекові ми суперники, але опісля – друзі нерозлийвода.
І так, 19-річчя Алекса ми вирішили відсвяткувати у найшикарнішому клубі міста. Найкращі коктейлі та найзапальніша музика від DJ – все було у «FLASH».
Спочатку всі просто веселилися: хлопці чіпляли кралечок, коктейлі замовлялися один за одним. Загалом всі були п’яні вщент. Але неочікувано піднесений настрій змінився на якусь «похмуру хмаринку». Всі задумалися про своє: хтось почав згадувати минулі часи, хтось згадав колишніх, хтось почав мріяти у голос. Я, як завжди, був ще у більш-менш адекватному стані, тому зміг дещо зрозуміти з ледь зрозумілого мовлення Алекса щось про якесь «сірооке чудо». Хто знає, про що він.
Ніч тривала. Смуток знову змінився на веселощі. Далі нічого не пам’ятаю. Як дістався додому – теж. Прокинувся у одязі у своєму ліжку, це вже похвально, бо бувало різне))

*******

Отримав запотиличники від Максимовича за запізнення, за «казна-що» на треку, далі вирішив забігти до батьків за Франком. Подзвонив у дверний дзвінок, почувся веселий лай песика. Двері відчинилися: на порозі стояла усміхнена жіночка у елегантній сукні та зібраним волосся на потилиці. Мама завжди так ходить вдома, адже за її переконаннями, жінка завжди має виглядати неперевершено. За нею махав хвостом середній за розмірами пес з рижо-золотистою шовковистою шерстю. Ми обмінялися декількома словами, мама ще раз подякувала, і я вирішив не затримуватися, не хотів зустріти тата. Остання наша зустріч закінчилася величезною сваркою.
Я вирішив купити корму для Франка та вигуляти його, вже час. Ми спокійно прогулюватися вулицею і раптово почули дівочий крик. Пес побіг уперед, я – за ним. Ще один поворот у провулок і переді мною відкрилася картина: який мужик тягнув за руки молоду дівчину. Реакція миттєва: взяв шматок шиферу, який валявся поруч і сильно вдарив по голові кривдника. Той – раз, і звалився без тями. Цей дурень навіть не помітив, що я до нього наблизився – це було мені на руку. Дівчина впала поруч на землю і не рухалась, вона ще була у шоковому стані. Я негайно відчепив повід від Франка і зв’язав негідника, поки той без свідомості. Потім підійшов до дівчини і простягнув руку. На мене дивилися величезні сірі очі повні сліз. Я допоміг їй піднятися, і у неї почалася істерика. Рішення прийшло саме: я обійняв дівчинку і почав заспокоювати. У ту мить мені це здавалося найправильнішим.
-Не переймайся через цього негідника, у мене є друг у поліції, з ним там розберуться, - промовив я, хоча розумів, що дівчина, швидше за все, не сприймає все так, як треба, - Будь ласка, заспокойся!
Ще декілька хвилин і дівчина заспокоїлася, а з очей більше не лилися сльози. Вона обережно вивільнилася з моїх обіймів. Відсторонилася і озирнулась навкруги – оцінювала ситуацію. Тим часом я почав її оглядати: чи вона не поранена. Дівчина була брудна, бо вочевидь падала. Це була дуже юна панночка, можливо ще школярка. В голові одразу рій думок: «А якби я не встиг?», «Чого вона шастає так пізно сама?». Потім дівча глянула у мій бік і чомусь здивувалася. Я теж приглянувся: ми десь точно бачилися, знайоме обличчя. А потім я згадав подію місячної давності: знайомство у трейлері з подругою Кіри. «Як там її звати? - подумав я, - Як якусь принцесу. Тіна? Жасмин? Аврора? Анна? Ой точно, Белль!» Схоже, я дивився на неї занадто довго, тому вона почала себе оглядати.
-Дякую, - ледь чутно хриплим голосом промовила Белль.
-Немає за що, - я відповів спокійно, ледь стримуючись, щоб не почати читати нотації, що такій юній особі нічого ходити так пізно самій–Що ти тут робиш? Чим ти ду…, - хотів почати її сварити, але вчасно зрозумів, що зараз не час. – Давай проведу тебе додому, щоб з тобою нічого не сталося, - запропонував я.
-А що з ним робити, - дівчина кивнула на кривдника, але потім схаменулася і додала, - мені не можна в такому вигляді додому, не хочу лякати батьків.
-За нього не переймайся, мій друг-поліцейський живе тут поруч, зараз йому зателефоную, - сказав я і дістав телефон.
Я зателефонував Дмитру, він закінчив школу поліції і вже півтора року працює у відділку. Добре, що він живе зовсім поруч. Дмитро прийшов через п’ять хвилин і сказав, що викликав своїх, щоб забрали його. Друг запевнив, що перейматися нічого, ця справа на його особистому контролі. Тим більше, це вже не перший випадок.
- Я йду до своєї подруги, вона живе зовсім поруч, - до мене підійшла Белль. Вона вже заспокоїлася: її видавав тільки трішки переляканий погляд і брудний одяг.
-Я проведу, - коротко відповів я.
Всю дорогу ми йшли мовчки. Навколо нас кружляв Франк і весело махав хвостом. Через декілька хвилин ми були коло під’їзду її подруги.
-От ми ї прийшли, - сказала Белль.
-Бережи себе, - сказав, і швидко пішов геть. З одного боку, мені ще досі хотілося її насварити, а з другого, для цього у неї є батьки.