Розділ 9

П’ятниця вечір. У різних родинах, у різних людей свої плани та традиції.
У мене п’ятниця ніколи не була спокійною. Раніше допізна була у студії на уроках музичної грамоти, тепер – курси для підготовки до екзаменів. Я приходжу додому знесилена та голодна. Думаю, не важко зрозуміти чому)))
Але це була незвичайна п’ятниця. Рік тому дещо сталося, а точніше з мого життя зникла дуже дорога для мене людина, колись дорога. Наш розрив приніс багато змін у моє життя: я покинула студію, перестала спілкуватися з багатьма друзями та знайомими. А найголовніше я змінилася сама: стала холодною та закритою, не хотіла, щоб хтось бачив мій внутрішній світ. Я просто мовчки зализувала рани у куточку. Хоча навряд чи хтось помітив це ззовні, бо я так і продовжувала бути «доброю душею» для всіх.
У такому стані я була декілька місяців, про все знала тільки Вікі, яка намагалася всіма силами витягнути мене із депресії. Вона казала, що треба нирнути з головою у щось нове, цікаве, щоб приносило мені радість. Звідти з’явилася ідея зайнятися журналістикою, згодом зняти короткометражний фільм. Вікі, як кондитер (тоді вона тільки починала, хоча готувала вона завжди неймовірно), заохотила і мене почати займатися випічкою, і на диво мені сподобалося.
Також за вуха мене витягувала Марі. Її жарти та постійна ініціативність спробувати все не давала сидіти на місці.
Далі прийшла ідея зняти декілька відео на YouTube. І мені сподобалось! Навчилася трішки монтувати, але, найголовніше, я могла вільно висловлювати думку. До відео додався блог. Так було ще більше дописів. Мені все це захоплювало, про депресію я й думати забула.
Та ще й постійні вилазки на пляж, у парку, навіть на пробіжки. Що може бути краще починати ранок з друзями на набережній, займаючись спортом!
Настав навчальний рік! Мої сірі і перевантажені будні покращувало спілкування з Ельзою. За декілька місяців вона стала для мене дорогою людино.
Весь день я не могла думати про ніщо, крім події минулого року. Ще й доля така несправедлива: не бачила його так давно, але чомусь саме у цей день ми зустрілися. Швидкий погляд, кивок головою, як привітання, і ми розійшлися, не сказавши ні слова. Але навіть цієї секундної зустрічі вистачило, щоб зачепити шви на серце та зіпсувати настрій.
Я була неуважна цілий день, ледь не отримала декілька низьких оцінок, бо не слухала вчителів та ніяк не могла зосередитися на навчанні. На курсах – те саме. Навіть наша компанія не змогла підняти мені настрій.
Прийшла додому і зачинилася у своїй кімнаті. Мама звала вечеряти, але чомусь мені зовсім не хотілося. Я завалилася на ліжко і в голові, мов фільм, проминули події минулих років, коли все було весело, легко та добре. Я гнала мітлою погані спогади, але вони все рівно лізли в голову. Але «холодна внутрішня раціональність» наказала встати з ліжка і не впадати у депресію знову. Одне питання: де вона була рік тому? Але й на це питання я мала відповідь. Вона була придушена величезними «рожевими окулярами».
Я пам’ятала, що заховала наші спільні фотографії десь глибоко у нижню шухляду. Де хоронилися такі речі, які світ, швидше за все, ніколи не побачить знову. Я заховала їх туди, бо моя наївність тоді ще сподівалась, що ви ще будемо разом. Але, не судилося.
Я дістала їх: два усміхнених обличчя з щасливими очима дивилися на мене. Наступні фотографії подібні, єдина відмінність – у різних місцях та за різних обставин. Кожна світлина була охайно підписана із зворотного боку.
Може це «дитяче» рішення, але я вирішила спалити фотографії. Рука ще тягнулася до ведмедика, але я зрозуміла, що ця прекрасна іграшка ні в чому не винна. Полум’я було феєричним: у мороз на балконі у відрі світлини палали яскравим вогнем. Я повернулася у кімнату. Мої очі подивилися на гітару – саме в ній я знаходила розраду, коли було зовсім важко. Поруч лежав невеликий блокнотик та нотний зошит. Я взяла до рук гітару, зручненько вмостилася на ліжку, і з під пальців почала з’являтися мелодія. Далі я обережно відкрила блокнот: у ньому були написані ледь схожі на поезію тексти пісень. Я відкрила невеличку пісеньку, яка розказувала про нещасне кохання. Банально, але коли я писала її, то мені так не здавалося. Я намагалася відтворити на гітарі мелодію, що вже звучала в моїй голові, стала тихенько підспівувати.
Була маленька дівчинка
Крила мала
Але прийшла любов
І їх зламала.

Спочатку сонце сяяло
Над мною та милим
Але пройшла гроза
І все дощем змило.

Гуляли, разом мріяли
Про світле майбутнє
Але як вирвати серце
Воно битись не буде

Поцілунки, обіцянки
Довгі палкі обійми
Але між нами холод
Нескінченні зими.

Клялись у коханні
У нічних переписках
Але хочеться кричати
Що є в мене сили.

Мали крила, на двох ділили
Разом у небо полетіли
Але крил немає, немає неба
Маленька дівчинка зникла.
На диво, мені навіть сподобалась пісня, я навіть змогла записати партитуру. Звісно, її треба допрацювати, але я навіть не уявляла, що так можу. Можливо, саме пережиті емоції мені допомогли.

*******

Вихідні були розплановані по секундах. У суботу я зустрілася з Вікі. Міцно обійнявшись, ми вирішили, що найзручніше буде поговорити у нашому улюбленому кафе. Розмова була такою приємною, такою живою та щирою. Я дуже сумувала за Вікі. З цього року вона у коледжі: нові друзі, предмети та пригоди. Я раділа кожній новій історії Вікторії, але вона не завжди хотіла розказувати. Тому я мала просто витягувати з неї кожне слово, шантажуючи, що ображусь, і демонстративно надувала щічки, мов хом’ячок. І вона здавалася! Я розказувала про свої пригоди (всі-всі, навіть не дуже «веселі»), нові знайомства та звісно вчорашній день. Після закінчення розповіді, вона сказала, що пишається мною, бо я не опустила руки, а, навпаки, знайшла нові захоплення, навіть пісню написала.
Далі ми теревенили про все на світі: у нас було чудове вміння перемикатися на різні теми, навіть доходить до маленьких дискусій. Завжди дивувало, як змінюється плин часу, коли поруч дорога людина. Ми зустрілися зранку, а розійшлися тільки тоді, коли ближче до восьмої вечора зателефонували батьки. А здавалося, що максимум пройшло години дві!
Ввечері зателефонувала Кіра.
-Привіт! Наша зустріч завтра ще в силі? – прощебетала Кіра.
-Привіт! Звісно!! Але о котрій і де? – запитала я.
-А давай об одинадцятій на мототреці, - запропонувала Кіра.
«О, давно я там не була. Та й треба Андрію подякувати. І за Марією Василівною я скучила», - подумала я, і вголос додала, -Давай!