Розділ 8

Темно, вулицю ледь-ледь освітлювали старі іржаві ліхтарі. Повз проносилися автомобілі: люди поспішали додому, у теплу оселю на вечерю.
Я постійно слухаю музику у навушниках, коли іду пішки. Але також маю звичку у темний час одягати тільки один навушник, щоб чути, що відбувається навколо.
Ще два квартали тому я почула нові кроки, які йшли за мною. Спочатку я не надала цьому великого значення, але згодом у мене з’явилося дивне відчуття, що щось станеться. Я вирішила обернутися. Ніби за сюжетом якогось голлівудського фільму жахів, чоловік (я оцінила за статурою) був у капюшоні, тому я не змогла його розгледіти. Я повернула голову назад і трішки пришвидшила ходу. Але я почула, що цей дивний чоловік теж став швидше йти. Я злякалася і вирішила бігти. Чому я не  здогадалася покликати на допомогу, паніка охопила мене. Та й кому кричати, вулиця була пустою. Я чула, що він біжить за мною, а в моїй голові тільки блимала одна думка: «Ну чому я? Навіщо йому я? Що він від мене хоче? Що робити? Куди бігти?»
Важка рука впала мені на плече, потім інша, мов клешня, схопила мене за руку і розвернула до себе. На мене дивився чоловік середнього віку із злосливою посмішкою та дикими очима. Я почала вириватися, кричати, але в мене нічого не виходило. Він почав тягнути мене за собою у якийсь провулок, схопивши за обидві руки з такою силою, що біль поширювався по всьому тілу. Я продовжувала вириватися, падати і вставати, кричала не своїм голосом. Я почула гавкіт собаки та швидкі кроки, схожі на біг, але, чомусь, нападник на це не відреагував, а дарма. Ще мить і за моєю спиною хтось з’явився і вдарив чоловіка чимось по голові. Той миттєво втратив свідомість і відпустив мої руки. Я впала знесилена на мокру від сніга землю. Мій рятівник відчепив від собаки повід і зв’язав ним мого кривдника. Потім підійшов до мене і протягнув руку. Я прийняла допомогу, встала і мене почало трясти і з очей полились сльози. Я навіть не звернула увагу, хто то був і не подякувала. Рятівник міцно обняв мене та почав заспокоювати. Потім з його вуст прозвучало, що мені немає чого переживати, він сам розбереться з цим злочинцем, бо має знайомих у поліції. Що я маю заспокоїтись і забути про цей жахливий випадок.
Ще декілька хвилин і моє дихання вирівнялось, а з очей більше не лилися сльози. Тільки тоді я почала тверезо усвідомлювати, що сталося. Я обережно вивільнилася з обіймів юнака, показавши цим, що я майже в нормі. Мовчки озирнулась навкруги: побачила зв’язаного кривдника без свідомості, гавкаючу собаку. Потім я глянула на «героя» і ледь не втратила дар мови. Це був той самий Андрій. Він дивися на мене якось дивно, я зрозуміла: «Щось не так!» Аж потім до мене дійшло, що я зовсім брудна, бо падала декілька разів, та й думаю, загальний вигляд був ще гірший.
-Дякую, - ледь промовила я, бо, коли кричала про допомогу, зірвала голос.
-Немає за що, - відповів спокійно хлопець, але в голосі не було вже тої байдужості, що була у першу нашу зустріч. –Що ти тут робиш? Чим ти ду…, - хотів він почати мене сварити, але вчасно зрозумів, що зараз не час. – Давай проведу тебе додому, щоб з тобою нічого не сталося.
-А що з ним робити, - я кивнула на кривдника, але потім схаменулася і додала, - мені не можна в такому вигляді додому, не хочу лякати батьків.
-За нього не переймайся, мій друг-поліцейський живе тут поруч, зараз йому зателефоную, - сказав Андре і дістав телефон.
Я почала швидко думати, що ж мені робити. Мені на думку прийшла одна ідея: Марі живе поруч і казала, що її батьків не буде декілька днів. Я вирішила зателефонувати їй.
-Марі, привіт! Вибач що так пізно, але зі мною дещо сталося. Можна я у тебе залишуся? – швидко проговорила я, наче за мною гналася собака.
-Привіт, сонечко! Звісно можна. Де ти? Що сталося? – схвильовано проговорила Рита.
-Все при зустрічі! Я поруч, тому сама прийду. До зустрічі – промовила я і відключилася. Всередині я дуже раділа, що у мене є така подруга.
- Я йду до своєї подруги, вона живе зовсім поруч, - звернулася я до Андрія.
-Я проведу, - коротко відповів він.
Всю дорогу ми йшли мовчки. Навколо нас кружляв песик Андре і весело махав хвостом. Через декілька хвилин ми були коло під’їзду Марі.
-От ми ї прийшли, - сказала я.
-Бережи себе, - сказав, мов відрізав, юнак, розвернувся і пішов у протилежний бік.

*******

Квартира Марі зустріла мене смачними пахощами чогось солоденького. Очі Маргарити стали, мов тарілки, коли вона побачила мій зовнішній вигляд. Я помітила, що частина одягу ще й порвалася. Марі без слів принесла мені одяг та рушник і відправила у ванну. Згодом вже чиста я прийшла на кухню, звідки долинали звуки. Сіла на стільчик і поглянула на Марі. Вона поставила переді мною чай та шматочок пирога. Рита приземлилася на стілець навпроти. У її  погляді читалися тисячі запитань, але вона, чомусь, не поспішала мене ними грузити. Я зрозуміла: вона здогадалася, що сталося щось жахливе, і вирішила дати мені можливість самій її все розказати.
І я розказала, все-все. Тут я дала волю сльозам. Марі мене уважно слухала, час від часу тільки тихо зітхала. Коли я закінчила, вона просто міцно мене обняла. Мені було цього достатньо, але я розуміла, що розмова не закінчена, і я ще отримаю за те, що наражала себе на небезпеку, коли ходила сама у пізній час.

*******

Ми пішли у кімнату Марі. Відчинивши двері, я побачила просторе односпальне ліжко, вкрите пледом у клітинку. Ми пройшли всередину кімнати, і я одразу зрозуміла, що це кімната Маргарити: у спальні панував невеличкий творчій безлад. Навпроти ліжка було велике вікно та вихід на балкон (впевнена, звідти відкривається чудовий краєвид). З одного боку кімнати стояли величезна книжкова шафа, у якій були зібрані найкращі шедеври літератури минулого та сучасності. Поруч було крісло, на якому влаштувалися скрипка, декілька кофтинок та книжечок. Поруч була корзина для одягу. Під іншою стіною були дві великі шафи для одягу та робочий стіл. На ньому недбало лежали підручники та зошити. На підвіконні стояло декілька вазонів. Над ліжком висів плакат з діснеївською принцесою, ох, дівчата таки дівчата. На стінах були світло-персикові шпалери, тому у кімнаті було затишно та тепло.