Розділ 7

У трейлер зайшли дівчина та два хлопці-мотоциклісти. Я обернулася і мені на шию кинулася дівчина. Так як зір у мене так собі, то я не одразу зрозуміла, чому це на мене вішається якесь дівча. Але голос, який крикнув моє ім’я не можливо було сплутати ні з чим. «Кіра», - одразу промелькнуло в моїй голові. Я обняла у відповідь мадемуазель, яку не бачила вже дуже давно. Ми разом ходили на гурток, де нас навчили грати на гітарах. Чому не можна сплутати голос? Все просто: якщо хоч раз почути, як співає Кіра, то це неможливо забути. Голос нагадував звучання челести: ніжний та дзвінкий. Я дуже за нею сумувала. Ті двоє та Маша не могли приховати здивування, вони просто не розуміли, що відбувається.
Далі Кіра почала розпитувати, куди я зникла, що зі мною було ці роки, і що я, власне, робила тут, у трейлері. Загалом, загрузила мене своїми питаннями.
-Кіра, я все розповім, обіцяю. Але не зараз. Скажу тільки, тут я випадково, доля закинула. Я замерзла, мене врятували і напоїли чаєм, - з посмішкою сказала я. - А ти ту як опинилася?
Через несподівану зустріч, ми зовсім забули про двох мотоциклістів, які вже почали про щось шепотітися і поглядати у наш бік.
-А я тут, підтримка і опора для цього роздовбая, - засміялася, мов дзвіночок, Кіра і вказала на одного з хлопців.
-Ну чому одразу роздовбая, - награно знітився юнак. – Мене звати Денис, можна просто Ден, - звернувся він вже до мене, посміхнувся і простягнув руку.
-А я Белль, - відповіла на рукостискання. Потім перевела погляд на другого мотоцикліста і тоді тільки до мене дійшло, що це той самий гонщик, який сподобався мені на першому тренування, впізнала по кольору екіпірування (питання про поганий зір відносне: можу розрізняти кольори, світло та рух на великих відстанях). Нарешті змогла побачити його обличчя. Так як я на нього дивилася занадто довго, він сам підійшов і простягнув руку.
-Мене звати Андрій, але серед своїх Андре, - грубуватий баритон, але й немає натяку на посмішку.
-Белль, - так же холодно відповіла я.

*******

Загалом, за статурою, обидва юнаки були схожі на Алекса, але в іншому різнилися. Ден мав рудувате кучеряве волосся, трішки веснянок та карі очі. Він ніби світився зсередини, можу точно припустити, що він головний веселун будь-якої компанії. Кірі він підходив ідеально: вона й сама не проти пожартувати чи просто щиро посміятися. А от Андрій був іншим. Мав грубу зовнішність: холодні сірі очі, стиснуті губи, темне короткострижене волосся. Така врода ніби відштовхує, але в той же час привертає погляд.

*******

Відчувши, що атмосфера у трейлері стає натягнутою, Маша запропонувала всім чай. Я вирішила ввічливо відмовитися, але Кіра сказала, що не відпустить мене без відповідей. Тому було вирішено, що ми вдвох візьмемо чай на вулицю, прогуляємося і поговоримо.
-Чому ти пішла зі студії, нікого не попередивши?- почала одразу «обстріл» Кіра. – Що сталося?
-Я пішла, бо…бо ми з ним розійшлися, я не могла його бачити, - сумно, ледь вимовила я.-Я хотіла максимально розірвати всі зв’язки, які нас пов’язували. Пробач, -сльози почали котилися з очей.
Кіра пригорнула мене та прошепотіла:
-Заспокойся, Білочка, все добре, я на тебе не ображаюся, але за тобою всі дуже сумували. Я посміхнулася, адже часто згадувала нашу затишну студію, де постійно звучала прекрасна музика.-Чим зараз займаєшся? – продовжила Кіра.
-Та різним, але зараз переважно навчанням. А ти як? – вже майже заспокоїлася я.
-Перший курс університету. Студентка-активістка, але, знаєш, там все не так, як ми з тобою уявляли, не так весело. Продовжую займатися у студії, але вже беру приватні уроки. Ось вже рік зустрічаюсь з Рижиком, - замріяно сказала вона, а я тільки почала сміятися. Дійсно, таке прізвисько йому підходило.
Ми ще трішки потеревенили, точніше, поки зовсім не замерзли і розпрощалися. Кіра взяла з мене обіцянку, що ми незабаром зустрінемося.

*******

У понеділок я розказала Марі про свої пригоди. Вона одразу мене насварила, але я не ображаюся. Я знаю, що вона про мене піклується! Хоча це навіть «нагримала» назвати не можна, Рита розуміла, що якби я відчула, що щось не так, то ніколи б не пішла з Максимовичем і Алексом. Далі все було спокійно, знову сірі будні, навчання, курси та гора домашнього завдання.

*******

Не розумію я вчителів. Кожен вважає свій предмет найважливішим і задає Д/З скільки, що на щось, крім домашки, часу просто не залишається.
Легко це побачити на прикладі одного дня. Підйом о 6.30, далі сніданок, умиватися і одягнутися. І це все відбувається у «сонному» режимі, тобто під час цього всього очі майже не розплющуються. Далі маю якось причесатися і нафарбуватися. У мене консилер закінчується дуже швидко, бо «мішки» під очима стають все більші і більші,  там скоро можна буде помістити 20 кг картоплі. Далі півгодинна прогулянка у школу. Прекрасний метод прокинутися, ще й послухати музику або аудіокнигу. Далі 6-7 уроків у школі. Кожен урок – тортура. Так багато всього задають, що всі усні уроки роблю на перервах, тобто зовсім не відпочиваю. Але найстрашніше те, що додому встигаю заскочити тільки речі на курси з підготовки до екзаменів взяти. Не завжди є час на перекус. От і доля одинадцятикласника: сиди голодний до восьмої вечора. Далі приходиш без каплі енергії, вечеряєш. Як ви здогадалися, правило «після шостої не їсти» у мене не діє, бо тоді я тільки снідала б. Та й навіщо, «весела» ніч продовжується. Взагалі не рекомендують їсти за 2-3 години до сну, тому все чудово. Після всього цього я сідаю за домашнє завдання. Його кількість перевищує всі норми, які тільки існують. Скажу тільки, що раніше 01.00 я не лягаю, та й думаю важко знайти учня/ученицю випускного класу, хто йде спати раніше. І так день за днем. Звісно, що тільки «автопілотика» допомагає жити далі.

*******