Розділ 6

У мене були осінні канікули. Я вирішила, м’яко кажучи, махнути рукою на все і просто відпочити. Я продовжувала відвідувати курси, читала прекрасні та цікаві книги, переглядала фільми та грала на гітарі. Все це допомагало відновити мою внутрішню рівновагу після двох місяців навчання. Осіння атмосфера проникла в мою душу, і мені ніяк не хотілося її відпускати. Також щоб відчути спокій допомагала одна проста дія: закутатися у плед, вставити у вуха навушники, ввімкнути улюблену музику та прикрити очі. Цей метод діяв завжди, хоча через пахмурну погоду я часто просто засипала. Також прогулянки та малювання в уяві цікавих подій, які могли б зі мною статися, - стали невід’ємною частиною мого життя. Головне було вчасно собі сказати: «Белль, зупинись! Казок в реальності не існує. І в твоїх підліткових романах одні вигадки, які будуються на випадкових збігах обставин».
Хоч я часто собі це говорила, але, щоб підтримувати у собі вогонь надії, я продовжувала мріяти. Тим більше у долю я дійсно вірила: все найкраще, що зі мною ставалося, було випадковим. Найкращі книги завжди ніби манили мене, я випадково бачила їх периферійним зором на полицях бібліотеки. Так само було з одягом. Звісно не варто порівнювати людей з речами, але найміцніша дружба починалася не тому, що я цього хотіла чи планувала, а от просто. І я дуже вдячна долі, але при цьому знаю, що треба вірити ще й в свої сили. Також важливо, щоб була підтримка близьких.

*******

Тато давав мені все, що було потрібно, підтримував всі мої проекти (YouTube, власний фільм...)
Але найбільше мене зворушила його випадкова фраза: "Наче вчора тільки тебе забрали з пологового будинку, а сьогодні тобі вже 16". Він ніяк не хотів визнавати, що я вже подорослішала і постійно в жарт повторював: "Побачу хлопця поруч, сокира, ти знаєш, де лежить. Перевірю, як швидко він бігає"
Мама була більш стримана у похвалі та підтримці моїх проектів, вона просто не розуміла, навіщо воно мені потрібно. Але я знаю, що всередині вона завжди пишалася моїм успіхам.

*******

І так, за традицією, і в цю суботу я пішла на мототрек. На вулиці холодрига, зуб на зуб не потрапляє. Але я все рівно захотіла подивитися на тренування. Я можу тільки уявити, який я мала вигляд. Напевно, ніс у мене був як у Діда Мороза. Щічки також червоні, а губи перетворилися у дві синюваті смужечки. Я зрозуміла, що якщо ще на трішки тут залишуся, то можу йти не додому, а одразу у лікарню, бо захворію неминуче.
Неочікувано для мене, з мототрека виїхав той самий нахаба і зупинився біля мене. Він зліз з мотоцикла, зняв шлем та направився у мій бік. Переді мною стояв високий юнак з світло-русим волоссям, обличчям з чіткими лініями, зеленими очима та насмішкуватим поглядом. Я впевнена, що у цей момент моє обличчя не виражало нічого, крім здивування. «Дідько, чого він до мене йде?» - подумала я.
-Хей, на вулиці ще жовтень, а тут вже снігова баба стоїть. Хоча ні, не баба. У неї немає такого червоного носа, - сміючись сказав хлопець. Я застигла, бо не до кінця розуміла, що відбувається і як власне реагувати на нахабу. Здається, мій стан видали очі, мов тарілки.
-Агов, Снігова королева, зовсім заморозилася, що й слів вимовити не можеш? – продовжував юнак, але на нього дивилися тільки очі, повні здивування.
Неочікувано до нас під’їхав ще один мотоцикліст і звернувся до свого «колеги»:
-Алекс, ти зовсім з глузду з’їхав, чого до дівчини чіпляєшся, перелякав її зовсім, - промовив той. На відміну від, як я зрозуміла Алекса, він мав грубіший голос, що показувало, що він був значно старший, бо я не могла розгледіти обличчя.
-Та вона замерзла зовсім. Це ж те дівчисько, яке щосуботи сюди приходить на нас подивитися, - сказав з якоюсь неприхованою самовпевненістю хлопець.
-То проведи її до трейлера погрітися. Де твої манери? – сказав, як мені здалося, авторитет, і посміхнувся мені, - не бійся, зараз пригостимо тебе гарячим чаєм, і ти в мить зігрієшся.
Русявий нахаба закотив очі, схопив мене за руку і потягнув кудись. І тут немов на мене відро крижаної води вилили. Я почала опиратися і виривати руку.
-Я нікуди з вами не піду, - твердо сказала я, - я не спілкуюся з малознайомими людьми.
-Ох, не бійся. Я тренер оцих ледарів-гонщиків. Мене звати Віктор Максимович, але можна просто Максимович. А цей грубіян – Алекс, - спокійно промовив той, - тепер ми майже познайомилися. А тебе як звати?
-Я, я Белль, - тихенько прошепотіла я, далі промовила голосніше, - приємно познайомитися.
-Знайомитися будемо пізніше. Тут так холодно, давай тебе відігріємо, принцесо , - жваво випалив Алекс та потяг мене за собою.
-Хей, обережніше! І не називай мене принцесою, - надула губки я.
-А як же тебе ще називати? Белль – принцеса з «Красуні та Чудовища», - самовпевнено протягнув хлопець і продовжив путь.
Ще трішки і ми прийшли у «штаб» (так вони називали купку трейлерів, де можна було одягнути екіпірування, перекусити та загалом поспілкуватися). Мене провели до одного з них.
-Маша! – крикнув Максимович, - у нас тут одне чудо замерзло зовсім, треба розтопити.
Тепер я його могла розгледіти: це був чоловік 40 років, з декількома зморшками на очах, темним волоссям, хоча вже можна було розгледіти сиві волоски на скронях. Статура була міцна, видно, що він тренується.
Через півхвилини до нас приєдналася жіночка такого ж віку, як і Віктор Максимович. Вона була просто красунею: очі світилися, на губах сяяла посмішка, від неї віяло добротою і затишком.
-А хто тут у нас, - вона одразу звернулася до мене, - Як красуня в цьому «чоловічому барлозі»! Та ти зовсім замерзла.
Вона одразу заметушилася, підскочила до термосів і налила у чашку паруючу речовину і простягнула мені. Я взяла її до рук, і одразу по тілу розповсюдилось тепло. Чай був неймовірно смачним, певно що трав’яний.
-Дякую, - промовила я і посміхнулася, - Мене звати Белль.
-О, та я вгадала про красуню. Ти дуже схожа на принцесу із мультика, - посмішка не сходила з обличчя жінки, - А мене звати Марія Василівна, але я люблю більше просто Маша.
-Ви тут поспілкуйтеся, а я піду потиличники пороздаю цим неробам, - засміявся Віктор Максимович, кивнув головою та вийшов з трейлера.
-Алекс, марш отримувати порцію «мотивації» від тренера, - по приміщенню прокотився дзвінкий сміх.
Хлопець щось буркнув, глянув ще раз на мене і вийшов на вулицю.
Марія Василівна була дуже цікавою особистістю. Виявилось, вона є дружиною Максимовича, постійно йому допомагає та підтримує. Вона розповіла мені багато неймовірних історій, а я в свою чергу, поділилася з нею інформацією про себе. Здається, ми могли б спілкуватися ще довго-довго, але неочікувано до трейлера зайшов ВІН.