Розділ 5

Жовте листя і легенький вологий вітерець вітали мене. На вулиці вже жовтень! Важко уявити (якщо ви теж не одинадцятикласник), яку втому я відчувала. Заради інтересу, Ельза і я підрахували, скільки у мене годин недосипання. Дев'яносто шість годин! Хоча у Елізи ще гірше. Постійно спить на уроках!))))
Загалом, життя було розміряне, час від часу нудне та дуже втомлювало. Все частіше думками я поверталася до літніх спогадів, щоб хоч якось протриматися хоч до канікул.

*******

Неймовірний тиждень + 1 день
З понеділка я продовжила курс процедур разом з Тіною. Так хоча б веселіше, бо минулого тижня я ходила сама - це було дуууууже нудно. У перший день ми зустрілися у 12.00 і нормально дісталися до поліклініки, а назад вирішили йти пішки. Ми купили морозиво-новинку (малина і слива) і багато-багато говорили. Потім вирішили купити найкращий, на мою думку, у місті квас.
У вівторок ми зустрілися у 11.30 і  нормально дібралися у поліклініку і знову поверталися пішки (купили квас).
Здавалося б, а що тут такого особливого? Та там такі теми розмов, що як ми проходили 7 км, ми не помічали.
А от у середу був божевільний день. Ми не змогли поїхати на процедури, всі автобуси проїжджали повз нас і не зупинялися. Ми трішки зачекали, але потім вирішили йти пішки. Ох, добре хоч було не дуже жарко. Ми дійшли до центру і вирішили перепочити. Потім подзвонила Марі і ми почали розказувати про нашу неприємність. Ми вже пройшли повз зупинку і тут Тіна повертається і бачить потрібний нам автобус. Ми як рвонули на нього. Фух, встигли! Доїхали, прийшли у поліклініку, а там закрито. Спочатку подумали, що у ним "пятімінутка", але потім нам якась тітка сказала, що Лесі (медсестри) сьогодні не буде, і що вони всіх обдзвонили і не додзвонилися лише, вгадайте скільком людям, правильно, двом. Тобто нам двом! Тільки нам могло так пощастити! Ми так поспішали, частину шляху пройшли пішки і тут така несподівана новина. Жесть! Назад знову пішки. Ми вже ставили ставки, яка неприємність буде наступною. По дорозі зайшли купити смаколики, щоб відновити психологічну рівновагу. Слава Богу, повернулися живі і здорові!
У четвер ми спочатку подзвонили у регістратуру, де нам сказали, що Леся сьогодні є. І ми знову зіткнулися з проблемою, що автобуси проїжджали повз. Ми набралися терпіння і пішли пішки. Але на наше щастя, коли ми йшли повз великого супермаркету, то побачили, як на зупинку їде «наш улюблений автобус» і як побігли за ним. Ми доїхали та зробили процедуру, а потім пішли на зупинку. Як там говорять: "Надія вмирає останньою". Ми довго чекали на автобус і потім вирішили ризикнути і сіли на автобус номер 103 (здається так). Я вперше їхала на автобусі з трьох значним номером. Він довіз нас до центру і далі ми пішки. Було весело рахувати перехрестя, щоб вчасно повернути.
У п'ятницю ми зустрілися на 15.00 на зупинці біля Тіни. Ми сподівалися, що там нам вдасться, зрештою, сісти на автобус. Але не судилося(. Ми прийняли рішення поїхати на велосипедах. Це було щось. Ми дуже переживали, що ми не встигнемо. Також, та як ми це не планували, то наші наряди трішки не відповідали нашому способу пересування. Думаю, не важко уявити, як важко їздити на велосипеді у босоніжках з каблуком. У нашому місті жахливі тротуари і неуважні люди. Я, напевно, стримаюсь від подробиць, але скажу, що ми дуже поспішали та боялися спізнитися, адже це б означало, що ми це все зробили марно. На щастя, ми приїхали саме вчасно, так би мовити, вскочили у останній вагон. Відхекались, зробили процедури і виїхали у дорогу назад. Ну у нас же не може бути все нормально! По дорозі у мене спав ціпок і ми мали викликати дідуся Тіни, щоб він його полагодив. В цілому ми дісталися пункту призначення і як підсумок, хочу сказати, що навіть поспішаючи, ми дотримувалися правил дорожнього руху.
Ось такий шалений тиждень! Що буде далі, мені було важко уявити...
У вівторок (понеділок - вихідний) ми трішки почекали на зупинці, махнули на це все рукою і пішли пішки. Ми вже майже дійшли, говорили про готелі і бац... я гепнулась. Тіна якраз хотіла мене попередити, щоб я не перечепилася, але коли почала повертатися до мене, то стала свідком перевороту в повітрі, мов у фільмі. Збиті коліна, лікоть і долоні...але не все катастрофічно. Потім у поліклініці ми просили дати нам перекис водню, щоб промити рану. З горем навпіл, зробили процедури і потім вирушили додому. Чекали на зупинці, потім вскочили у 102 маршрутку. Наступна 101)))). Доїхали знову до центра, потім пішки. Проходячи повз магазин, зайшли за морозивом (воно було просто супер, навпіл пломбір і шоколадне + печиво і глазур з горішками). Ох, отакий останній день цих процедур…
Зараз ці спогади гріли душу та викликали посмішку від вуха до вуха!

*******

Досліджувати своє місто, ні-ні, це зовсім не нудно. Навпаки, відкриваєш його для себе зовсім з іншого боку. Улюблене заняття з дитинства – шукати таємні проходи і стежечки. Сьогодні я досліджувала територію за дамбою. Там я ніколи не ходила,  тільки проїжджала повз. Я вирішила звернути на доріжку, яку не видно на мапі. Хтось скаже, що я дурна, що лізу, куди не треба, але невідоме завжди розпалює в мені вогонь та дух дослідника.
Я пройшла повз малинової «дев’ятки». Чоловіки, які сиділи в ній (здається, їх було троє) провели мене якимсь диким поглядом, від якого аж похолоділо. Але так як мені хотілося продовжити міні-подорож, то я взяла себе в руки і пішла далі. Згодом мене вітав сосновий бір у всій своїй красі. Пахощі хвої та вранішньої свіжості наповнювали легені, від цього втома і смуток, які атакували мене цілий тиждень, відступали. Повз мене проїхав якийсь юнак на спортивному червоному мотоциклі і наче на зло додав газу, коли був зовсім поруч, від чого у мене заклало вуха. У моїй голові вже з’явилися «останні слова», якими хотілося назвати цього нахабу, але його вже й слід простив.
Далі я натрапила на стежку, яка вела на берег річки. Ах, як же там красиво, просто неможливо відвести очей. Але цю ідилію знову перервали звуки ревіння моторів. Яка ж я була зла на них, хоча загалом обожнювала мотоспорт. Але моя цікавість взяла верхі, і я пішла на ці жахливі звуки.
Кілька хвилин і я побачила мототрек. Нічого особливого, він був зовсім не складним, основним елементом було кільце, де власне і проходило тренування. Мої очі помітили того самого нахабу, але я вирішила спокійно поспостерігати за гонщиками. Через деякий час я вже розуміла, де були новачки, де середнячки, а де професіонали. Все можна зрозуміти за тим, як впевнено вони тримаються, як рухаються і за рухами в сідлі (де піднімався, а де сидів). Я не могла відвести погляду від мотоцикліста на «залізному коні» з синім тюнінгом. Його професійні рухи та неймовірна впевненість заворожували і хотілося дивитися на нього постійно.
«Шкода, я не можу побачити його обличчя», - подумала я, але ж розуміла, що шлем та інше екіпірування обов’язкові.