Розділ 18. Раян.

Тіло було в напрузі всю ніч. Зараз, сидячи з чашкою кави, я ледве її не розлив — руки досі трусилися від надмірного використання сил.
  Тайлер лише скоса глянув на мене. Після вчорашнього він залишився в мене. Та й це була чудова нагода відкласти розмову з батьком.
— Це через Валері?
— У сенсі? — по мені так сильно видно, що я про це думаю?
— Руки трусить так, ніби вона довела тебе до нервового зриву. Або ти занадто довго… розглядав її фотографії вночі.
  Кава все ж таки пішла не туди — я закашлявся, витираючи ніс.
— В тебе все в порядку? — сухо кинув він.
— А в тебе? — буркнув я, намагаючись не дивитися на телефон.
Тайлер хмикнув.
— Я ж просто питаю. Ти виглядаєш так, ніби тебе не сили виснажили, а думки.
— Язик у тебе теж на місці. Тільки от користуватися ним ти, здається, не вмієш.
— Ти зараз натякаєш на…?
— Господи, та ні, збоченцю. Я про те, що ти їй наговорив.
Я стиснув щелепи.
— Я нічого такого не сказав.
— Ага. Саме тому ти сидиш тут, як після апокаліпсису, і трусишся не тільки від перевантаження.
Я відвів погляд.
— Ти навіть нам нормально нічого пояснити не можеш. Але не нам із тобою спати. І, сподіваюся, не нам із тобою дітей няньчити.
— Дуже смішно.
— Я серйозно, Раяне. Якщо тобі не байдуже — піди й поговори. Бо поки що виглядає так, ніби ти просто втік.
Я мовчав.
— Дивно це чути від тебе, — нарешті кинув я. — Тобі ж вона раніше не подобалася.
Тайлер знизав плечима.
— Між вами двома вона все ж більше в моєму смаку. Але не хвилюйся. Я більше люблю брюнеток.
Я глянув на нього.
— Тільки спробуй.
Він усміхнувся.
— О, тепер бачу знайомого Раяна.
Після ще кількох жартів я все ж прийняв рішення.
Досить тікати.
Я хочу бути з нею чесним. Повністю.
  Вона не брала слухавку. Не відповідала на повідомлення.
Пів дня я намагався зв’язатися з нею.
Я був під її будинком.
Був у лікарні, де вона, на жаль, працює.
Ніде.
Час важкої артилерії.
  Я набрав Еріка.
— Слухаю.
— Ти біля Лії?
У слухавці шурхіт. Приглушений сміх.
— Та ні. Хіба ми весь вільний час проводимо разом?
— Я чую її.
Пауза. Потім уже інший голос:
— Я не здам її. Можеш шукати нову жертву. Це якщо що її цитата.
— Мені не жертва потрібна. Мені потрібна вона.
Тиша.
— Де вона?
Через хвилину я вже знав.
  Сутеніло. Я взяв із собою Тайлера.
— Хочеш, щоб я відволік її подругу-всезнайку?
— Так. Інакше вона навіть не стане мене слухати.
Вони були на пляжі.
  Побачивши нас, одразу стихли. Почали збирати речі.
Тайлер без розгону пішов до Ави.
— Колючка, твоє бікіні офіційно протестує проти цього вечора.
— Заткнись, Тайлер.
— Бачиш? Уже розмова пішла.
Вони зчепилися.
  Вал майже що тікала.
Я наздогнав її.
— Підвезеш Аву, — кинув я ключі Тайлеру.
Вона різко зупинилася.
Губи стиснуті. Очі холодні.
— Валері, я можу все пояснити.
— Ти вже пояснив. Я просто занадто упереджена. До всіх. Чи не так?
Її сарказм був точніший за будь-який удар.
  Пляж майже спорожнів.
Люди боялися темряви. Боялися мутантів.
— Добре, — я зробив крок ближче. — Тоді будемо без пояснень.
— О, серйозно? Тепер ти просто будеш загадковим?
Я подивився на неї кілька секунд.
— Ти ж хочеш правду?
— Я хотіла її раніше.
— Краще пізно, ніж ніколи.
Вона фиркнула.
— Раяне, якщо це чергова маніпуля—
— Я Хід.—Вона кліпнула.— Той самий герой міста.
Її погляд залишався серйозним секунд п’ять.
Потім вона засміялася.
— Якщо ти Хід, то я мер цього міста.
Я навіть не посміхнувся.
— Ти впевнена?
— Більш ніж.
Я зник.
Не ефектно.
Без спалаху.
Просто зник.
За секунду я вже стояв за її спиною.
Ще секунда — зліва.
Ще — перед нею.
Пісок під її ногами здіймався хвилями від різких поривів повітря.
Я зупинився впритул.
— Ти ж ненавидиш мутантів, так? — тихо сказав я.
Її погляд повільно піднявся на мене.
— Скажи мені, Валері… — я ледь стримував тремтіння в голосі. — Тепер ти ненавидиш і мене?
  Емоції на її обличчі змінювалися щосекунди.
Спершу — розчарування. Майже біль.
Потім щось інше. Тихе. Усвідомлене.
Вона підняла на мене погляд.
У ньому був спокій.
Не страх.
Не ненависть.
Прийняття.
Її пальці обережно торкнулися моєї руки.
І напруга всередині вперше за довгий час ослабла.
— Вал… — голос зрадницьки став тихішим. — Я хочу бути чесним із тобою. Я не зникаю, бо мені байдуже. Я не уникаю тебе. Просто є речі, від яких я не можу відмовитися.
Вона мовчала.
І це мовчання було гіршим за будь-які крики.
— Хлопці знають? — нарешті.
— Вони знають багато. Але не це.
Ти — перша.
Я ковтнув повітря.
— Бо ти маєш право знати. Я не хочу, щоб між нами була брехня.
Я… кохаю тебе.
Тиша стала густішою.
Її погляд на мить посерйознішав.
— Мені теж є що сказати.—
Я завмер. Вона видихнула.— Ти не єдина людина, яка має таємниці.—
І легка пауза.— Але я теж… кохаю тебе. І ти навіть не уявляєш, у що вплутуєшся.