Розділ 17. Валері.

— Я не можу залишитися. Мені потрібно вниз.
Він уже спускався, навіть не глянувши на мене.— Чекай тут. Ти впораєшся.
  Більшість атракціонів різко зупинилися.
Чортове колесо завмерло десь на півоберті, кабінки повисли в повітрі, мов пастки.
  А Раян… він не зупинявся. Він ліз вниз по металевій конструкції.
Він що, серйозно залишить мене тут?
  Ліхтарі на набережній один за одним гасли. Інші мерехтіли, кидаючи рване світло на натовп. Люди кричали, бігали, штовхалися.
Бо навколо — кишіло мутантами.
  Хтось уже дерся на колесо. Хтось перекидав кіоски. Метал скреготів.
Треба діяти. Злізти — не проблема. Проблема — якщо мене впізнають.
  Раптом кабінка різко здригнулася.
Щось приземлилося зверху.
О ні.
У віконці з’явилася голова. Я не думаючи вдарила.
— Ауч… бойова дівчинка, — знайомий голос. — Спокійно.
Хід.
— Давай, витягну тебе в безпечне місце. І швидше. Мені ще багато красунь рятувати.
Він схопив мене за талію. Надто впевнено. Надто по-хазяйськи.
Абордажний гак дзенькнув об метал. За секунду я вже спускалася вниз.
— Я проведу тебе в укриття…
О ні. Якщо він зараз перекине мене на інший край міста — я витрачу пів години, щоб повернутися.
— Дякую, але я краще знайду друзів. Людей ще багато, — я зробила крок назад.
Його пальці різко стиснули мій лікоть.
— Ні. Потрібно в безпечне місце.
У його голосі з’явилося щось жорсткіше.
  Позаду пролунав гуркіт. Він обернувся — лише на секунду.
І цієї секунди вистачило.
Я вирвала руку і побігла.
Крізь натовп. Крізь крики. Крізь миготіння світла.
  Дякувати всім богам, костюм був щільно складений у сумці.
Я влетіла в напіврозграбований ларок, зачинила двері зсередини.
Дихання збите. Пальці тремтять.
Кофта летить на підлогу. Маска — на обличчя.
Час повертатися.
Час перестати бути дівчиною в кабінці.
І повернутися до того прилипали вже не як «красуня, яку треба рятувати».
  Я була зла.
Дуже зла.
Через те, що Раян залишив мене на тому чортовому колесі.
Бляха. Реально чортовому.
Час відірватися.
  Один із мутантів вискочив із натовпу. Наче їжак — усе тіло в коричневих голках. Звучить навіть мило. Насправді — ні.
Підібратися близько було майже неможливо. Але в мене виникла ідея.
  Я схопила пластиковий стакан із чиїмось напоєм і різко вихлюпнула рідину під його ноги. Крок уперед — і я торкнулася калюжі раніше, ніж він встиг щось зрозуміти.
Імпульс.
Тіло мутанта вигнулося, голки затремтіли.      Його скрутило, наче від невидимої хвилі.
За секунду він уже лежав нерухомо.
Дивно вбивати.
Навіть коли знаєш, що робиш це “на благо”.
Навколо паніка не стихала. Люди бігали, кричали. Патрулі поліції намагалися стримати хаос. У небі гули вертольоти.
Я помітила Хіда — він знімав двох маленьких дівчат із зупиненого атракціону. Через хвилину вже допомагав поліцейським координувати евакуацію.
— Ти швидко думаєш, — кинув він, з’явившись поруч.
— Немає часу зволікати. Навіть якщо це когось ображає.
Хах.
Раян, мабуть, подумав би так само.
  Ми боролися з ними ще близько години. У звичайному режимі. Без пафосу. Без героїзму.
Люди в чорному так і не з’явилися.
Дивно.
Невже зрозуміли, що цього разу нас не зловлять?
  Мутанти почали відступати. Їх було близько тридцяти. Приблизно половину ми знешкодили.
  Трюк із рідиною спрацював ще кілька разів. Добре, що з Хідом ми іноді тренувалися. Мутації можна розвивати. І доволі ефективно.
Мої сили ростуть. І я це відчуваю.
  Через кілька хвилин почалася злива. Стіна води. Видимість майже нульова. Ми з Хідом намагалися триматися поблизу одне одного, щоб не загубитися в хаосі.
І тоді я її побачила.
  Дівчинка. Років сім.
Вона сиділа в кутку між двома ларьками, стискаючи в руках якусь іграшку. А навколо — троє мутантів.
Троє.
Прокляття.
Хід був зайнятий. Підібратися тихо — нереально. Якщо кинуся напряму, вони встигнуть її зачепити.
  Ідея була безглуздою. Але сумніватися часу не було.
Я виставила руки перед собою. Усередині зібрався знайомий заряд. Гарячий. Нестримний.
І я випустила його.
Раз.
  Повітря переді мною спалахнуло іскрами. На мить я чітко побачила їхні спини. Я розвела руки ширше — розряд розійшовся хвилею, ковзнув по їхніх тілах.
  Дикий рев розірвав дощ.
Вони впали майже одночасно.
На секунду серце стиснулося.
А раптом я зачепила й її?
  Я підбігла. Дівчинка все ще сиділа, притискаючи іграшку до грудей. Очі — величезні від страху.
— Ходімо. Я відведу тебе до батьків.
— Їх тут немає.
— Напевно вони вже в безпечному місці й сходять з розуму, шукаючи тебе.
— Мама сама відправила мене сюди.
Я завмерла.
Сама? На фестиваль?
Дощ поступово стихав. Мутантів більше не залишилося.
— Є постраждалі! — вигукнув хтось із патруля.
  Дивно, але після цих слів я залишилася спокійною.
Розуміння того, що без жертв не обходиться, прийшло легко. Занадто легко.
  Ми ще не встигли вийти з території пляжу, як нас уже оточили журналісти. Спалахи били в очі.
Я прикривала обличчя від камер.
А Хід, здається, насолоджувався моментом — позував, ніби це не поле бою, а червона доріжка.

  Ми пішли звідти мовчки. Мокрі, втомлені, брудні.
Сіли на містку, сперлися на холодні стовпи. Хвилин десять просто сиділи в тиші, відходячи після години — чи півтори — бою.
— Що це було з іскрами? — порушив тишу Хід.
— Не знаю. Ідея прийшла в голову — і все. Дощ став зброєю, а не перешкодою. Я просто провела заряд через воду.
Він кивнув.
— Це було сильно. Дуже сильно. Твої сили ростуть.
— Мутація, — сухо виправила я. — Але нехай.
  Ми більше не говорили. Ні про дощ. Ні про мутантів. Ні про те, що сталося раніше.
Попрощалися — і розійшлися.
  Я повернулася за своїми речами. Знайти тихий куток, щоб переодягтися, виявилося складніше, ніж знешкодити мутанта. Але я все ж впоралася і з цією задачею.
  Діставши телефон, я побачила близько сорока пропущених від Лії та Ави.
Вони сходять з розуму.
Я вже хотіла передзвонити, коли за спиною почула:
— Вал. Ти як?
Раян.
Він підбіг, ніби нічого не сталося. Ніби не залишив мене там.
— Добре, — холодно відповіла я. — Як бачиш, впоралася і без тебе. Жива. Здорова.
Його щелепа напружилася.
— Мені потрібно було спуститися.
— Ти завжди “повинен” десь бути, коли стає важко.
— Серйозно? — в його голосі з’явилась жорсткість. — Я не зобов’язаний звітувати тобі за кожен крок.
— А я не зобов’язана стояти й чекати, поки ти знову зникнеш.
Він зробив крок ближче.
— Я діяв.
— Зручно. Ти завжди дієш. Десь подалі від мене.
Тиша між нами стала густою.
— Я думала, ми можемо спробувати ще раз, — тихіше сказала я. — Але, мабуть, помилилася. Ти завжди думаєш тільки про себе.
Його обличчя різко змінилося. Руки стиснулися в кулаки.
— Знаєш що, Вал? Якщо тебе підставила рідна мати, це не означає, що всі навколо готові зробити те саме.
Повітря ніби вибили з легень.
Він розвернувся.
І пішов.
Просто пішов.
А я стояла, не в змозі поворухнутися.
Він влучив точно. Туди, куди ніхто не лізе.
Туди, куди я не пускаю навіть подруг.