Розділ 16. Раян.

Коли Тайлер і Ерік поїхали по дівчат, ще перевдягтися, потім вони одразу рушили до центру — святкування вже набирало обертів.
  Я і Ноа поїхали раніше. Перевірити обстановку. Чисто так — «для спокою». Хоча, якщо чесно, мені просто не сиділося на місці.
  Місто сяяло. Ліхтарі, гірлянди, неон із набережної — усе змішалося в золотисто-блакитне світло. Машини повільно повзли до узбережжя, музика долинала навіть крізь зачинені вікна.
  Ми припаркувались неподалік пляжу.
— І як там між вами? — спокійно кинув Ноа, навіть не дивлячись у мій бік.
— Що? В мене з Валері?
— А є ще хтось?
Я фиркнув.
— Вона трохи підпускає мене. Але я вже не знаю, чи потрібно це мені…
Ноа нарешті повернув голову. Його темні очі блиснули серйозністю.
— Не тягни з рішенням. Видно, що їй не байдуже.
От чому він завжди бачить більше, ніж я хочу показати?
Я вже збирався щось відповісти, як на парковку почали під'їжджати інші.
І от тоді я зрозумів, що вечір буде небезпечним.
  Ава вийшла першою — в образі Мулан. Темно-червоне вбрання з широким поясом, акуратні чорні стріли в очах, волосся зібране, але кілька пасм спадали на плечі. Вона виглядала витончено й зухвало одночасно.
  Лія — Барбі. Рожева сукня з блиском, високий хвіст, ідеальний макіяж. Вона буквально світилася — так, ніби це її персональний показ.
А потім…
Валері.
Русалка.
Бірюзова спідниця з високим розрізом, уся в паєтках, що ловили світло ліхтарів. Кожен її крок відбивався блиском. Фіолетовий топ на тонких зав’язках огортав її шию й плечі. Волосся вкладене м’якими «морськими» локонами спадало на спину.
Вона подивилась на мене. Повільно.
Оцінила костюм.
Її очі ніби посміхалися.
І в той момент мені стало абсолютно байдуже до всіх охорон, планів і логіки.
— Вал… ти просто… — я провів рукою по волоссю, намагаючись знайти слова. — Неперевершена.
Вона ледь нахилила голову.
— Твій костюм теж нічого. Джокер?
Я посміхнувся. Поки ми їхали, я швидко перевдягнувся — фіолетовий піджак, темна сорочка, трохи хаосу в макіяжі, легка зелена тінь у волоссі. Не канонічний, але досить впізнаваний.
— Так. Але, здається, сьогодні я не головний лиходій.
— Побачимо, — тихо сказала вона.
О, вона грає. Добре.
Тайлер, як і личить блондину, вибрав щось максимально ефектне — біла сорочка розстебнута на кілька ґудзиків, чорний піджак і маска в стилі старовинного венеційського принца. Світле волосся красиво контрастувало з темною тканиною.
Ноа — величезний, у чорному костюмі воїна з масивною накидкою. Темний колір тільки підкреслював його статуру. Він виглядав так, ніби охороняє всіх нас автоматично.
Ерік — кучерявий брюнет — обрав більш іронічний образ: щось між рок-зіркою і персонажем із глянцевої реклами. Шкіряна куртка, трохи блиску, легка недбалість. Ідеальний контраст до Барбі-Лії.
Сам фестиваль більше нагадував величезний маскарад, ніж звичайний ярмарок. Це було щось середнє між карнавалом і нічною пляжною вечіркою.
Пісок під ногами був теплий навіть уночі. Уздовж берега — ліхтарі, гірлянди, факели. Чортове колесо повільно оберталося, і з найвищої точки відкривався вигляд на темне море, яке відбивало світло міста.
Музика змішувалась із шумом хвиль.
Сміх.
  Запах солі, солодкої вати й коктейлів.
Багато людей були в масках — хтось у містичних образах, хтось у костюмах, схожих на тих самих «Хіда» і «Селену», про яких ходили міські легенди.
Але серед усього цього шуму я чув тільки одне — її сміх.
Валері підійшла ближче. Видно що вже після двох коктелів їй вже було дуже весело.
— То що, Джокере? Ти мене сьогодні викрадатимеш?
Я нахилився трохи ближче.
— Русалок не викрадають. Вони самі затягують у глибину.
Її пальці ледь торкнулися мого рукава.
— Головне — щоб ти вмів плавати.
І я вже знав — цей вечір закінчиться зовсім не так, як ми планували.
  Купивши солодку вату, ми розчинилися в натовпі.
Цукор лип до пальців, музика била по вухах, пісок скрипів під кросівками. Усе було… підозріло нормально. Занадто спокійно для нашої компанії.
Тайлер сміявся з Авиних жартів, і я вперше за довгий час не бачив тієї напруги між ним і Валері. Не було холодних поглядів, випадкових шпильок. Наче щось відпустило.
Ми пішли на атракціони.
Ерік тягнув Лію до тиру, доводячи, що «виграє їй найбільшого плюшевого ведмедя». Ноа, попри свій грізний вигляд, погодився на карусель із ланцюгами — і коли його масивна фігура злетіла в повітря, ми всі реготали.
  Валері стояла поруч зі мною, її бірюзова спідниця виблискувала кожного разу, коли вона поверталась. Я випадково — або ні — торкався її руки, коли ми пробиралися крізь натовп. Вона не відсувалась.
На чортовому колесі вона сперлась ліктем на поручень і дивилась на море.
— Тут красиво, — сказала тихо.
Я дивився не на горизонт.
— Так.
Коли кабінка зупинилась у найвищій точці, вітер підхопив її волосся. Воно торкнулося мого обличчя. Вона швидко прибрала пасмо — пальці ковзнули по моїй щоці.
І знову — ні слова.
Після кількох атракціонів я нахилився до неї ближче.
— Не хочеш трохи відійти? Голова розколюється від шуму.
Вона ніби вагалася секунду.
— Тааак? Давай.
Вона взяла куртку й пішла за мною.
Ми відійшли далі по пляжу, де музика вже зливалася з шумом хвиль. Пісок став вологішим, ноги трохи провалювались. Море відбивало місячне світло так, ніби це було друге сонце — тільки тихіше.
Між нами повисла пауза. Не напружена. Просто… відверта.
Я помітив м’яч, що лежав неподалік.
— Знаєш, характер людини легко визначити по тому, як вона поводиться з м’ячем.
Вона підняла брову.
— Серйозно? І як саме?
Я легенько кинув їй пас.
Вона навіть не розгубилась — різко відбила назад, сильно, чітко. М’яч вдарився мені в груди.
Я засміявся.
— Ого. Темперамент — сильний. Більшість просто ухилились би. Де ти так навчилась пасувати?
Вона ще раз підкинула м’яч і впіймала.
— У дитинстві я, Кай і батьки часто їздили до моря. Тато завжди брав із собою м’яч. Ми могли грати з ранку до вечора.
Вона говорила спокійно. Але її плечі стали трохи напруженішими.
— А зараз чому не їдете?
Пауза.
— Мій татко помер в автокатастрофі. Три роки тому.
Я завмер.
Море раптом стало занадто гучним.
— Пробач… я не хотів…
— Все добре, — тихо сказала вона.
Ми сіли просто на пісок. Я поставив м’яч поряд.
У темряві її костюм уже не сяяв так яскраво. Вона виглядала… звичайною. І це було ще красивіше.
— А твоя мама… теж? — обережно спитав я.
— Ні. Вона пішла. Незадовго після аварії.
Я її не звинувачую. Але мені шкода Кая.
Я не знав, що сказати. Просто дивився на її профіль у місячному світлі.
— Мої батьки розлучилися, — сказав я нарешті. — Але я майже щодня їй дзвоню. Вона живе в Іспанії. Востаннє бачились два роки тому.
Валері тихо видихнула.
— Дивно уявити, що когось із батьків просто… немає.
Я кивнув.
  Наші руки лежали поруч у піску. Спочатку мізинці торкнулися випадково. Потім ніхто їх не прибрав.
— І про що ви говорите? — спитала вона.
— Колись я розповідав їй про тебе. Руду дівчину, за яку одного разу я не вступився. Бо не побачив проблеми.
Вона усміхнулась ледь помітно.
— Я тоді була дуже упереджена. Через маму.
Шкода, що ми зустрілись не в той час.
Я ковзнув пальцями трохи ближче до її долоні.
— Образа ще є?
— Я намагаюсь знайти в усьому щось своє. У мене завжди залишиться щось від тата. Наприклад, ця куртка — ще з його коледжу. Тому вона трохи пошарпана. І шрам після аварії…
Я різко повернув голову.
— Ти була в машині?
Вона кивнула.
— Так. А ще в мене є мамин кулон. Я майже ніколи його не знімаю.
Я подивився на тонкий ланцюжок на її шиї. Провів пальцем зовсім близько, але не торкнувся.
— Ти сильніша, ніж думаєш, Вал.
Вона глянула на мене. Не з викликом. Не з фліртом.
Просто по-справжньому.
Вітер підняв пісок, її волосся знову торкнулося мого плеча. Я не відсунувся. Навпаки — трохи ближче.
І коли ми повільно пішли назад, наші пальці вже переплелися свідомо.
Дивні відчуття були після цієї розмови.
Ніби вечір перестав бути маскарадом.
І став чимось справжнім.
  Ніхто й не помітив нашої відсутності.
Ава щось гаряче доводила Тайлеру, активно жестикулюючи.
— У вас усе добре? — кинув я.
— Ні. Твій друг просто безтактовний. Шкода дівчину, якій він колись дістанеться.
Тайлер усміхнувся своєю фірмовою блондинистою усмішкою, трохи нахилившись до неї.
— Себе пожалій, маленька.
— Я не маленька.
— Доведи.
Між ними іскрилося. Не злість. Флірт із підйобами.
Ми з Вал переглянулись і синхронно посміхнулись. Ці двоє самі розберуться.
— Ще раз на колесо? — тихо спитав я.
Вона кивнула.
  П’ятнадцять хвилин у черзі тягнулися повільно. Її плече торкалося мого. Я час від часу ловив аромат її парфуму — солодкий, але з прохолодною ноткою, як море вночі.
Нарешті наша черга.
Відкриті кабінки. Вітер сильніший. Місто під нами світилось, ніби розсипане золото.
Ми сіли поруч. Я поклав руку на спинку сидіння за її плечима.
Вона подивилась на мене.
Той самий погляд.
— Знаєш… мені здається цей вечір може закінчитись феєрично.
Колесо піднімало нас вище. Вище. Вище.
Світ унизу ставав дрібним. Лише вітер, місяць і її очі навпроти.
— Твоя правда, — тихо відповів я.
Я нахилився. Наші лоби торкнулися. Її подих теплий, трохи пришвидшений. Між губами — ледь відчутна відстань. Напруження тягнулося, як натягнута струна.
Вона перша скоротила цю мить.
Поцілунок спочатку обережний. Наче перевірка.
А потім — глибший.
Її пальці ковзнули по моїй шиї. Моя рука з її плеча спустилась нижче — на талію. Відчув під долонею блискучу тканину й тепло її шкіри.
Колесо зупинилося на вершині.
Вітер сильніше вдарив у спину.
Вона обережно пересунулася ближче, її коліно торкнулося мого стегна. Поцілунок став повільнішим, але важчим. У грудях ніби спалахнуло щось гаряче.
Я притягнув її ближче — відчув, як вона тремтить не від холоду.
Її губи солодкі. Справді солодкі — з присмаком цукрової вати.
Світ звузився до дотику.
Її пальці вплелися в моє волосся. Моя долоня сильніше стиснула її талію. Її подих збився.
І я відчув, що ще крок — і я забуду, де ми.
Я хочу її.
Але не так. Не тут.
Не тому що гаряче.
Я повільно відсторонився, залишивши між нами кілька сантиметрів повітря.
Її губи ще були зовсім близько. Очі темніші, ніж зазвичай. Груди підіймались швидше.
Мій погляд ковзнув униз — по лінії шиї, по блиску тканини де її груди швидко здімались то до верху то до низу, від її тяжкого дихання, по розрізу спідниці через який було видно її довгі блискучі ноги, де місячне світло торкалося її ноги.
Я різко видихнув.
— Вал… не потрібно.
Не тому що не хочу.
А тому що хочу занадто сильно.
  І саме в цю секунду кабінка різко смикнулась.
Колесо хитнулося.
Вал різко вчепилася в мене.
Знизу піднявся крик. Музика не стихла, але в ній з’явилася паніка.
Колесо знову здригнулося.
— Що це?.. — прошепотіла вона.
Світло внизу мигнуло.
І раптом феєрія вечора перестала бути метафорою.