Розділ 15. Раян.

Завтра потрібно готуватись до поїздки на фестиваль.
А я ходжу по кімнаті, як ідіот.
Хоча чому «як»?
Я готовий собі аплодувати. Стоячи.
Сказали — втертися в довіру.
Не закохуватися.
Чудово впорався, Раяне. Просто блискуче.
  Я зупинився біля вікна, провів рукою по волоссю і тихо видихнув.
Можливо, все простіше.
Можливо, я просто бачу в ній Валері.
Я в кожній дівчині бачу її.
Але вони різні.
Валері — тиха глибина.
Вона ніби озеро в лісі: зверху спокійне, рівне, холоднувате… але варто зайти глибше — і ти вже не відчуваєш дна.
Вона завжди стримана, зібрана, трохи відсторонена. Наче тримає світ на відстані витягнутої руки.
Навіть коли сердиться — це тихий, майже красивий гнів.
І очі… зелений чай.
Теплий. Гіркуватий. Заспокійливий.
  Селена — вогонь на вітрі.
Вона відкрита, жива, різка в рухах і словах.
Готова кинутися в бій раніше, ніж встигаєш її зупинити.
З нею поруч світ стає швидшим, гучнішим, яскравішим.
І очі… коричневі.
Темні, як чорна кава.
Гаряча. Гірка. Та, що б’є в кров і не дає спати.
Я стиснув перенісся.
Вони різні.
І однакові водночас.
Обидві дивляться так, ніби бачать більше, ніж я дозволяю.
Обидві не бояться стояти поруч, коли небезпечно.
Обидві… дивляться на мене не як на Астора.
І це найгірше.
Я провів рукою по обличчю.
Ні. Досить.
Зараз потрібно просто відпочити.
Засунути ці думки подалі і поспати хоча б кілька годин.
Я навіть не зрозумів, наскільки втомився.
Просто впав на ліжко — і свідомість миттєво провалилась у темряву.
…
Сни були важкі, уривчасті, переплутані.
Чиїсь очі.
Зелений.
Коричневий.
Шепіт.
Тепло губ, яких не було.
І різкий тріск скла розірвав усе.
  Я прокинувся ще до того, як мозок встиг зрозуміти звук.
Темрява кімнати.
Холод.
Моє панорамне вікно перед ліжком…
Його не було.
У кімнату лився нічний вітер з висоти, приносячи запах міста і дощу. Штори тріпотіли, як порвані крила.
І в кутку, в тіні — силует.
  Він був ніби з полотна — блідий, майже білий у темряві кімнати. Обличчя лишалося розмитим під маскою, але тіло… тіло я впізнав одразу.
Він став ширшим. Важчим. Набагато кримезнішим, ніж у нашу останню зустріч.
Ліам.
Він дивився спершу не на мене — ковзнув поглядом по кімнаті, по вікну, по дверях. Прораховував.
Я вже знав, що він зробить.
  Він зірвався з місця одним різким ривком — туди, де я був секунду тому.
Я в той самий момент скотився з ліжка на підлогу, ковзнув плечем по простирадлу й перекотився далі.
Він приземлився майже наді мною.
— Не очікував зустрітись?
— Ти дуже передбачуваний, — видихнув я. — І як завжди не можеш не привітатись. У малечі Ліама хоча б із мутацією прорізався його дівчачий голосок.
Він роздав короткий, пронизливий рик і рвонув на мене.
Я пішов нижче його удару, різко розвернувся з коліна й врізав ліктем йому під ребра — жорстко, на розвороті всього корпусу.
Його повело вбік.
Я відштовхнувся рукою від підлоги й відскочив назад, до вікна.
Біля дверей уже був він.
Ліам знову опинився поруч майже миттєво — крок, ще крок, і він перекрив простір.
Він на мить завмер і криво всміхнувся під маскою.
— Вже не так смішно, героє?
Мої п’яти вже майже торкались краю підвіконня.
Двері вибило ударом.
  У кімнату ввалились люди в чорному — озброєні, в тих самих тактичних масках. На секунду мене прошило холодом: ті, що гнались за нами з Селеною.
Але ні — інша емблема, інші рухи. Люди батька. Не люди Евелін Кроу.
Ліам різко подався у вікно.
Я метнувся слідом — і впав колінами біля розбитої рами, коли його силует уже зник у темряві.
— Ще побачимось, принце.
І він зник у нічній порожнечі.
У кімнаті стало тихо.
Я ще не встиг підвестись, коли поруч опинився батько.
І раптом — зовсім неочікувано — він обійняв мене.
Міцно.
По-справжньому.
— Господи… вибач, — тихо сказав він. — Синку, нам потрібно поговорити.
Я завмер.
За всі роки він обіймав мене… кілька разів. Не більше.
Щось усередині неприємно стиснулося.
Він відсторонився, оглянув мене, ніби перевіряючи, чи я цілий.
— Ти маєш знати частину того, що відбувається, — сказав він уже тим звичним, стриманим тоном.
Ми сіли.
Скло тихо потріскувало під ногами охорони. Нічний вітер все ще гуляв кімнатою.
Він говорив про компанію. Про загрози. Про внутрішні конфлікти.
Щиро кажучи — я навіть був вдячний. Хоч за це.
— А хто ще є власниками? — спитав я.
Він похитав головою.
— Думаю, це тобі не потрібно. Ти не знаєш цих людей.
— Мені цікаво.
Пауза.
Його погляд став твердим.
Закритим.
— Ні, — коротко сказав він.
Я зрозумів: більше не витягну.
…
Коли він пішов, я ще довго сидів на ліжку.
Дивився на чорний проріз замість вікна.
І чомусь перед очима знову з’явилась не бійка.
Не Ліам.
Не батько.
А маленька кімната Валері.
Жовті стіни з дрібними квітами.
Тепле світло лампи.
Безлад з книжок і якихось дрібниць.
Її брат, що галасує з приставкою.
Її бабуся, яка носить чай і печиво, ніби я там свій.
І вона.
Стоїть, схрестивши руки, і сердиться.
Тільки насправді ні.
З нею все було… справжнім.
Простим.
Теплим.
…
А потім інша ніч.
Висота.
Мотоцикл.
Зорі.
Селена поруч — тепла, жива, небезпечна близькість.
Її плече біля мого.
Її дихання.
Її очі.
Я різко видихнув і відкинувся на подушки.
Ні.
Це дві різні людини.
Різні.
Правда ж?
Темрява не відповіла.
  На ранок голова все ще гуділа від думок про ніч.
Наче цього мало — по всьому нашому поверху стояла охорона. Ті самі люди. Чорна форма, короткі переговори в гарнітури, холодні погляди.
Хах.
Вони навіть не підозрюють, що один із тих «героїв», заради яких їх тут розставили, — я.
День у школі минув тихо.
Ліам більше не з’являвся.
— Чувак, ну це лайно, — Ерік нахилився до мене через парту. — Не думаєш, що він ще вилізе?
— Може, захоче завітати на фестиваль, — знизав я плечима. — Його стрьомний вигляд усі сприймуть як костюм мутанта.
— Тайлер, ти, звісно, придурок, але мислиш доволі правильно.
Ми ще перекинулись парою фраз на парковці. Я вже діставав ключі від своєї машини, коли поряд плавно підкотив чорний глянець.
Низький, хижий силует.
Чорний металік, вузькі фари, як примружені очі.
Aston Martin DBS. Батьків.
Вікно безшумно опустилось.
Він дивився прямо. Обличчя кам’яне.
— Сідай. Твою машину заберуть мої люди.
Тон — без варіантів.
— Що за чортівня? — я навіть не поворухнувся. — Мені не сім, щоб мене зі школи забирали.
— Сідай, Райане.
Пауза.
Я різко відчинив двері й впав на сидіння.
Двері зачинились глухо, як кришка сейфа.
— Ти сьогодні залишаєшся вдома, — сказав він, рушаючи. — Охорона буде з тобою.
— Це жарт? Ми домовились, що йдемо на фестиваль. Це, між іншим, моя ідея.
— Годі, — коротко кинув він. — Ти бачив мутанта у своїй кімнаті.
— Я бачив одного, — відрізав я. — І він уже втік.
— А ти можеш передбачити, що їх не буде більше?
Я стис щелепу.
Машина різала потік швидко й мовчки.
— Ти навіть не розумієш, у що втягнувся, — пробубнів він тихіше. — Це може стати кривавою ніччю.
Я скосився на нього.
Кривавою ніччю?
Тобі б знати, батьку.
Біля будинку він різко загальмував.
Охорона вже відкривала ворота.
— Він не виходить за периметр, — кинув батько людям. — Узагалі.
— Слухай, — я схопив його за лікоть, коли він збирався йти. — Твоя робота мене не стосується. І…
Він подивився прямо в очі.
Втомлено. Жорстко.
— Саме тому ти не будеш проти, якщо під кінець семестру я переведу тебе до школи в іншому місті.
— Ти здурів?! — я аж засміявся від шоку. — У мене останній рік. Наша школа — найкраща.
— Я вирішую, що для тебе краще.
— Ні, ти вирішуєш, як зручніше твоїм справам! — рикнув я. — Я не валіза, яку можна переставити в інше місто!
Його щелепа напружилась.
— Я намагаюся залишити тебе живим, — тихо сказав він.
Пауза.
Коротка. Небезпечна.
— Я і так живий, — кинув я. — І без твого золотого клітки.
Я відвернувся й пішов до дверей.
Ну звісно.
Мене це не зупинить.
Для таких випадків у мене є вікно.
Було б дивно, якби я такий: «О, татку, привіт, не звертай уваги, я просто йду на прогулянку в атласному костюмі й масці».
Але виникла нова проблема.
Нове вікно відчинялося тільки ключем.
Подзвонивши батькові, я почув максимально турботливе:
—У тебе і так прохолодно. Переживеш.
Круто. Дякую. Батьківська любов — вона така: душить, але з комфортною температурою.
Що ж… значить, час для важкої артилерії.
Один дзвінок.
—Алло, любчику, ти вже дізнався, хто твоя подружка?
—Ще ні.
Тон леді миттєво затвердів:
—То якого чорта ти мені дзвониш?
—Чи можеш ти переконати батька, що більше ваших людей потрібно на вулиці? А не в нашій квартирі. Типу… підкріплення.
—Ооо. Нашого золотого принца замкнули на ключик?
—Уяви собі, так.
Вона тихо хмикнула:
—Добре. Але не забувай, для чого це робиться.
—Та знаю я. Світ, безпека, контроль, бла-бла. Ти скажеш йому чи мені ще постраждати драматично?
Вона скинула виклик.
І це спрацювало.
Судячи з усього, вона наплела батькові щось про те, що якщо патрулювати зовні, то нічого не трапиться, а я все одно не пройду крізь охорону.
Єдине, в чому я був упевнений:
я значно розумніший за свого старого.
Костюм я склав у рюкзак.
Вийшов із квартири максимально буденно — як слухняний син, що точно нікуди не тікає.
  Біля дверей стояв один із охоронців.
Я витяг зі кишені статуетку, яку прихопив ще вдома, і жбурнув її в темний прохід між будинками.
Глухий удар.
Здоров’як рефлекторно повернув голову.
Цього вистачило.
Я ковзнув повз нього, спустився сходами і вже за кілька секунд біг кварталом геть.
Як же добре, коли в твоєму організмі є… скажімо так… приємні бонуси.
Телефон я залишив удома.
На випадок, якщо раптом згадають, що в них є син.
  Ближче до парку я пригальмував, вирівняв дихання і пішов далі вже звичайним кроком.
На місці зустрічі чекали друзі. Усі в костюмах — фестиваль цього року був чимось між карнавалом і Гелловіном.
—Ти затримався. Щось сталося? — Ноа, як завжди, насторожений.
—Та ні, дрібниці. Просто втік із дому, — я знизав плечима. — Не беріть до голови.
Вони навіть не здивувалися. Приємно мати стабільну репутацію.
—Ну що, — я глянув на них, — поїхали викрадати дівчат.
Тоді я ще не знав, який вечір на нас чекає.