Розділ 14. Валері.

Вечір настолок мені не сильно допоміг.
Я так і не змогла зосередитись після лікарні.
  Додому мене підвіз Ноа. Раяна на сьогодні було достатньо — ми й так провели забагато часу в одному приміщенні.
Було весело. Справді.
Але я досі не розуміла, чому вони всі раптом, ніби винні перед Лією, так охоче погоджуються на спільні посиденьки.
Вона щось розповідала про «ситуацію», але… Нога знову ледь не злетіла з краю будівлі.
  І ще треба було дізнатись, як там Хід після вчорашнього.
Я намагалась не думати про дрібниці. Не думати взагалі.
Він був на нашому місці. Живий. Майже не ушкоджений.
— Привіт. Як ти?
— Сьогодні без обіймів? — він усміхнувся. — Насправді краще. Дякую за вчорашнє.
— Тоді, може, не варто сьогодні патрулювати? Тобі ще треба відпочити і…
— Так, думаю, сьогодні час відпочити.
Він придивився до мене уважніше. Погляд став серйозним.
— Тебе трясе.
— Таак… просто важко останнім часом.
Він нахилив голову, ніби зважуючи щось.
— Тоді треба відпочити ефективніше, ніж просто сон.
— Що ти маєш на увазі?
— Почекай п’ятнадцять хвилин, морквинко.
Він різко розвернувся й побіг. Я навіть не встигла нічого відповісти.
— Я тобі не морква, збоченець, — пробурмотіла я в порожнечу.
  Поки його не було, я сиділа, підібгавши ноги під себе, притулившись спиною до холодного металевого стовпа.
На її місці мала бути я.
Ця думка не відпускала.
Картинка знову й знову спалахувала перед очима.
Груди стискало так, ніби всередині поклали камінь. Важкий. Холодний.
І чим більше я намагалась дихати, тим глибше він тиснув.
Раптом — звук двигуна.
Я підвела голову.
Мотоцикл.
— Звідки?.. Куди?.. — слова самі вирвались.
— Куди очі дивляться, — відповів він, знімаючи шолом. — Нам потрібно видихнути. За годину-дві тут нічого не станеться. А заодно розкажеш, що тебе гризе.
Він кинув мені шолом.
І вперше за довгий час мені захотілося просто не думати.
  Сівши ззаду нього, я вперто намагалася не торкатись.
Трималась за край сидіння, ніби це врятує мене від… нього.
Погана ідея.
Двигун заревів, і вже за секунду вітер ударив у груди так різко, що повітря вибило з легенів.
Мотоцикл рвонув уперед.
Я вчепилась у нього так, ніби мене зараз зірве з планети.
Пальці самі стиснули його куртку.
Коліна притиснулись ближче.
Щока майже торкнулась спини.
— Ти там жива? — гукнув він крізь шум.
— Заткнись і їдь!
Він засміявся.
  Місто розмазувалось вогнями. Ліхтарі тягнулися золотими смугами. Дорога ковзала під колесами, а вітер вривався під куртку, холодний, живий.
І щось усередині почало… розпускатись.
Страх не зник.
Але перестав душити.
Ми вилетіли за місто. Будинки залишились позаду. Дорога стала темнішою, ширшою. Ліс по обидва боки. Ніч глибша.
Він додав газу.
Мотоцикл нахилився на повороті, і я притиснулась сильніше, майже втиснувшись у нього повністю.
Серце калатало.
Але тепер — не тільки від жаху.
Було відчуття, ніби ми тікаємо.
Ні від кого конкретного.
Від усього.
Він різко загальмував на узбіччі біля оглядового майданчика. Десь унизу мерехтіли вогні міста.
Двигун стих.
Тиша оглушила.
Я повільно відпустила його… і зрозуміла, що все ще тримаюсь.
— Я ж казав, ефективний відпочинок, — тихо сказав він.
Я зняла шолом. Волосся розсипалось по плечах.
Вітер уже не різав — тепер він був м’яким.
— Ти божевільний.
— Звісно. Але тобі ж сподобалось.
Я хотіла заперечити.
Не змогла.
Бо він мав рацію.
І в цей момент я вперше за вечір не бачила перед очима підвал.
Тільки ніч.
Місто.
І його погляд.
  Коли ми зупинилися, я ледь не зісковзнула з мотоцикла разом із шоломом і залишками гордості. Ноги ще тремтіли від швидкості, від вітру, від нього.
Я зробила кілька кроків… і завмерла.
Серце раптом переповнилося чимось дивним і світлим, ніби в груди налили нічного неба.
Місто лежало далеко внизу — не як із вікна висотки, не як із даху. Ніби я дивилася на нього з іншого світу. Вогні розсипалися золотим пилом, вулиці тягнулися тонкими світлими нитками, а ріка відбивала блиск, мов чорне скло.
Тут було тихо.
Вище.
Чистіше.
Я підняла голову.
І тільки тепер зрозуміла, що зорі бувають такими… яскравими. Не приглушеними міським світлом, не розмитими смогом — справжніми. Глибокими. Живими.
— Подобається? — спокійно спитав Хід.
Я кивнула, не відводячи погляду від неба.
— Часто сюди приїжджаю, коли треба побути одному, — додав він.
Я скосила на нього очі.
— Ми ж домовлялись не розповідати зайвого про себе.
— Та годі, — він тихо хмикнув. — Про це місце ніхто не знає. І місто все ж не настільки маленьке, щоб хтось раптом здогадався, де ми сидимо на горі.
  Він просто сів на землю, витягнув ноги і жестом запросив мене поруч.
Я вагалася секунду… але опустилася біля нього.
— Може все ж скажеш, що тебе так трясе? — м’яко спитав він.
Я втупилась у вогні міста.
— Нам потрібно вдосконалити наш… план.
— Я цим давно займаюся, — спокійно відповів він.
Звісно.
Навіщо мені знати, що відбувається в планах, які напряму стосуються нашого життя.
— І? — я повернулася до нього.
Він уже ліг на спину, заклавши руки під голову, і дивився в небо.
Я трохи помовчала… і теж лягла поруч.
— Для початку, — сказав він, — потрібно знати засновників у обличчя. Двох я вже ідентифікував.
Я повернула голову.
— І хто ж керує цим безладом?
— Евелін Кроу. Формально вона просто керує науковим сектором корпорації. Але фактично… має більше впливу, ніж інші четверо власників разом.
— Ти впевнений?
— Інтуїція і спостереження, — він знизав плечем. — Плюс деякі… джерела.
Я звузила очі.
— Ми ж не розповідаємо зайвого.
Він тихо посміхнувся.
— Саме тому я не розповів, звідки це знаю.
Я фиркнула.
— Є ще одне ім’я, — додав він після паузи. — Рід Астор.
Світ ніби на мить зсунувся.
Батько Раяна.
У грудях стало холодно.
— І яку роль він грає? — обережно спитала я.
— Гроші, — коротко відповів Хід. — Думаю, він не в курсі всього. Але фінансує. А цього вже достатньо.
Я кілька хвилин мовчала, переварюючи.
Раян.
Його родина.
Це все.
Невже…
Я вдихнула.
— А інші троє?
— Один точно медичний сектор, — сказав він. — Я майже впевнений, що в одній із лікарень їхня база. Але поки не знаю, у якій.
Я повільно ковтнула повітря.
— Думаю… я можу знати.
Він повернув голову.
— Справді?
— Є лікарня. І лікар, — тихо сказала я. — Я… була там пацієнткою.
Слово “пацієнткою” прозвучало чужо навіть для мене.
Я розповіла.
Майже все.
Без дрібниць, які могли видати, хто я.
Коли дійшла до лабораторії, голос зламався.
— Я не очікувала побачити таке… — прошепотіла я. — Це було…
Слова не знаходились.
Натомість прийшли сльози.
Тільки тепер я зрозуміла: з моменту лікарні я так і не перестала тремтіти.
Хід тихо підсунувся ближче і обійняв мене за плечі.
Без тиску.
Без поспіху.
Просто тепло.
І в цю мить я відчула — він розуміє.
— Слухай, — тихо сказав він. — Якими б не були наші сили чи мутації… ти все одно людина. Тобі потрібно іноді дозволяти собі страх. І мати когось, на кого можна спертися.
Я видихнула.
— Дякую.
— За що? За лекцію?
Я похитала головою.
— За те, що розумієш.
Він подивився на мене.
Його очі…
Я вже бачила такі.
Той самий насичений зелений.
Та сама глибина.
У Раяна очі інші — темніші, тепліші, з вогнем.
Але іноді, коли він серйозний… в них з’являється така ж гостра уважність.
Вони схожі.
І зовсім різні.
Раян — полум’я.
Хід — тиша перед бурею.
І обидва дивляться так, ніби бачать більше, ніж я дозволяю.
— Ти носиш лінзи? — раптом спитав він.
Я моргнула.
Повернення на землю було майже болючим.
— Що?
— Очі, — він ледь посміхнувся. — Колір змінюється.
— А… — я розгубилась. — Так. У звичайному житті простіше. Окуляри не дуже зручні в масці.
— А чому кольорові? — тихо спитав він. — Які в тебе справжні?
— Ти хочеш їх побачити?
— Це секрет? — кутик його рота піднявся. — Боїшся, що я колись шукатиму тебе по кольору очей?
— А які тобі більше подобаються? — вирвалось у мене.
Господи, Валері.
Це флірт?
Серйозно?
Йому, здається, це сподобалося.
Він перевів погляд на небо.
— Зелені. Яскраві. Ніби травень після дощу. Ніби зелений чай — мій улюблений. Такі очі ніби… дивляться крізь тебе.
Я тихо додала:
— Проникають у душу?
Він повернувся до мене.
— Саме.
Його погляд ковзнув моїм обличчям.
— Як твої зараз.
Серце зробило дивний стрибок.
Зараз вони не коричневі?
— То які в тебе очі? — м’яко спитав він.
Чомусь саме в цю мить я вирішила збрехати.
— Коричневі, — сказала я. — Звичайні.
Він дивився ще секунду… ніби не повірив.
Але нічого не сказав.
Над нами повільно рухалися зорі.
І чомусь здавалося, що відповіді десь там.
Він дивився на мене ще мить.
Тихо.
Зосереджено.
Наче щось вирішував.
Його погляд ковзнув по моїх очах, губах… і знову повернувся в очі.
Я відчула, як між нами змінюється повітря. Стає густішим. Теплішим.
Він трохи нахилився.
Так близько, що я відчула його дихання на своїй шкірі.
Наші носи ледь торкнулися.
По тілу прокотилося гостре, майже болюче бажання.
Дізнатися.
Які його губи.
Який він на смак.
Його запах — теплий, чоловічий, з легким металевим холодом нічного вітру — був усюди. У легенях. Під шкірою.
Я затамувала подих.
Він теж.
Його губи були вже так близько, що ще мить — і…
— Знаєш… — тихо почав він.
Голос хрипнув.
Наче він збирався сказати щось зовсім інше.
Щось важливе.
Я майже відчула, як його губи торкаються моїх —
І тут різко задзвонив телефон.
Звук розірвав простір, як лезо.
Хід завмер на частку секунди… потім тихо видихнув і відхилився.
Холод повітря миттєво заповнив відстань, що з’явилася між нами.
Він дістав телефон, глянув на екран.
Щось у його очах знову стало зібраним, робочим.
Перед тим як відповісти, він коротко подивився на мене.
І тихо додав:
— Твої теж дуже гарні.
Серце знову зробило дивний переворот.
Він підніс телефон до вуха.
— Слухаю.
Я відвернулася до неба, намагаючись повернути дихання в норму.
Звісно.
Звісно саме зараз.
Хід говорив кілька секунд — тихо, коротко, по справі.
Потім скинув виклик і глянув на мене з тією самою легкою тінню усмішки.
— Всесвіт вирішив, що я поводжуся підозріло романтично, — сказав він. — Довелося терміново нагадати, що ми взагалі-то боремося з корпорацією зла.
Я фиркнула, все ще відчуваючи тепло на губах, якого не було.
Він трохи примружився.
— Але я запам’ятав, — тихіше додав він. — Тему очей ми ще не закрили.
І на мить мені здалося, що наступного разу дзвінка не буде.