Розділ 13. Валері.

  Місто, як завжди, було пасмурне.
Ніби хтось накинув на нього сірий фільтр і викрутив яскравість до мінімуму.
Будинки стояли важкі, мовчазні. Люди йшли, втупившись у телефони або асфальт.
Здавалося, ще трохи — і саме повітря почне пахнути депресією.
  Весь день мене трусило.
Ніби всередині натягнули тонку струну, і кожен звук змушував її дзвеніти.
І справа навіть не в школі.
Лікарня.
Час дізнатись більше.
  Зі сторони вона виглядала… надто нормально.
Біла, семиповерхова будівля. Свіжі вікна. Доглянутий газон.
Одна з найкращих у місті.
Хороша репутація. Хороше обслуговування. Хороший ремонт.
Занадто хороша.
Наче щось дуже старанно намагаються приховати.
  — Доброго вечора, Валері Морелл.
Містер Томсон.
Звична усмішка, рівна постава, акуратний халат. Людина-реклама медичної брошури.
— Думав, що ви не повернетесь після такого.
— Добрий вечір. Ні, що ви. Ця робота для мене важлива.
Будь-яка робота була б важлива.
Я ж за неї гроші отримую.
Але це я залишила при собі.
— Приємно це чути, — він чемно відчинив двері.
Я зробила крок усередину — і знайомий запах хлорки, медикаментів і чогось металевого одразу вдарив у ніс.
— Містер Томсон, можна у вас поцікавитись…?
— Так, запитуйте.
— Вбивцю медсестри Агнес так і не знайшли?
На секунду його обличчя… застигло.
Не змінилось.
Саме застигло.
Наче маска.
Погляд став холодніший. Рахуючий.
А потім — знову усмішка.
Тепла. Заспокійлива. Надто ідеальна.
— Ще ні. Але запевняю, вам нічого не загрожує. Тепер майже по всій лікарні встановлені камери.
Камери.
Чудово.
Тобто за мною тепер буквально хтось дивиться.
— Це… не може не заспокоювати.
  Через якийсь час я вже сиділа на своєму місці, відповідала на дзвінки, записувала пацієнтів.
Звичайна рутина.
Нудна. Безпечна.
Фальшива.
У вільний час гортала журнал зі зброєю на телефоні.
Ну так.
Я можу вдарити струмом.
Але тільки з близька.
А якщо хтось вирішить стріляти?
Дощ почав сильніше лупити у вікна.
Краплі розмазували світло ліхтарів, ніби хтось плакав по той бік скла.
Коридор майже потонув у темряві.
Моя лампа кидала жовту пляму світла на стіл, як допитна.
Тихо.
Занадто тихо.
Навіть кроки лікарів звучали приглушено, ніби лікарня ковтала звуки.
І раптом —
клац.
Лампа згасла.
Я завмерла.
— Та ну серйозно… — почувся голос із коридору. — В інших блоках світло є, а нам воно ж не конче потрібно!
Сарказм, але нервовий.
  Лікарі розійшлись по кабінетах, бурмочучи під ніс.
І ось тоді…
стало по-справжньому темно.
Тільки аварійні вогники десь у кінці коридору.
Тіні стали довшими.
Неправильними.
Наче рухались повільніше, ніж люди.
Серце глухо стукнуло.
Ідеальний момент.
Або найгірший.
Я підвелась зі стільця.
Час зробити те, заради чого я сюди повернулась.
Поки в коридорі нікого не було, я рушила вниз.
У підвал.
Ту саму лабораторію.
З собою — тільки телефон.
Сходи скрипіли під ногами, ніби протестували проти кожного кроку.
Тут було холодніше.
Повітря важче.
З запахом хлорки… і чогось металевого.
Крові.
Лампи під стелею світили тьмяно-зеленим. Не світло — лікарняна агонія.
Я ковтнула.
І пішла далі.
Раптом позаду пролунали кроки.
Не відлуння.
Чіткі. Реальні.
Хтось спускався слідом.
По спині прокотився лід.
  Я швидко шмигнула в найближчу кімнату й зачинила двері.
Темрява.
Така, що аж тиснула на очі.
Палець завис над ліхтариком.
А якщо я його ввімкну —
і побачу перед собою чиюсь морду?
Не.
Ні.
Краще не знати.
Кроки ближче.
Довелось таки підсвітити.
Шафа.
Я залізла всередину, прикривши дверцята.
Тісно. Душно. Пахло пилом і старими халатами.
Серце гупало так, що, здавалось, його чутно на весь підвал.
Двері рипнули.
Хтось зайшов.
Світло ковзнуло щілиною.
І я побачила кімнату.
Не склад.
Не архів.
Операційна.
Кушетка.
Ремені.
І… тіло.
Я спочатку не впізнала.
А потім мене ніби вдарили по голові.
Агнес.
Медсестра Агнес.
Та, що «загинула».
Жива.
Прив’язана.
  Руки й ноги стягнуті ременями так туго, що шкіра почервоніла. На зап’ястях — сліди крові. Вона смикалась, задихалась, щось мугикала крізь кляп.
Очі — божевільні від страху.
— Ну що ж, моя пампушко… — пролунав голос.
Веселий.
Майже лагідний.
Як у людини, що гладить кота.
— Час прощатися.
Він стояв до мене спиною.
Високий. Худий. У білому халаті.
Світло падало так, що обличчя не видно.
— Ти ж розумієш… ти багато говориш. А це шкідливо для здоров’я.
Він узяв шприц.
Він щось тихо наспівував.
Нелогічно весело.
Наче не в підвалі з прив’язаною жінкою, а вдома на кухні.
З кишені халата дістав невеликий металевий лоток. На ньому — кілька шприців.
Один з них був наповнений тією самою рідиною.
Темно-зеленою.
Густа, майже чорна.
Вона майже не рухалась усередині, ніби жива.
— Знаєш, що найцікавіше? — м’яко сказав він. — Очі реагують швидше за все. Чиста нервова тканина. Краса.
У мене пересохло в роті.
Він витяг у Агнес кляп.
— Ні… ні-ні-ні, прошу… — її голос зірвався на хрип.
Я ніколи не чула, щоб доросла жінка звучала так… по-дитячому налякано.
— Тихо, — майже лагідно. — Ти ж допомагаєш науці.
Він нахилився.
Однією рукою взяв її за підборіддя.
Пальці вп’ялися в щоки.
Змусив дивитись прямо вгору.
Шприц повільно наблизився до ока.
Я відчула, як мені холодно стало в животі.
Хотілось заплющити очі.
Але я не могла.
Ніби мене прибили поглядом до щілини.
— Буде трохи пекти, — всміхнувся він.
Голка торкнулась білка.
Агнес завила.
Не крик.
Саме виття.
Як у пораненої тварини.
Він втиснув поршень.
Рідина зникла всередині.
Око миттєво почервоніло.
Судинна сітка потемніла, ніби під шкірою розповзалася чорна фарба.
Вона смикалась так, що ремені аж скрипіли.
П’яти били по металу.
Її зіниця почала дивно розширюватись.
Смикатись.
Ніби не могла сфокусуватись.
Повіка судомно тремтіла.
Сльози текли разом із чимось темним.
Я втиснулась спиною в стінку шафи.
Мене реально нудило.
Голова паморочилась.
— Люблю очі, — сказав він майже щасливо. — Вони перші здають правду.
Вона кричала так, що звук дер горло навіть мені.
А потім…
раптово стихла.
Тільки важке хрипке дихання.
І тихе… хлюп.
— О, дивись яка реакція… — він навіть захоплено нахилився ближче. — Значить, формула майже правильна.
Майже.
Я думала, що гірше вже не буде.
Але він дістав інший шприц.
Прозорий.
І почав… відкачувати.
Кров.
Повільно. Спокійно.
Наче збирає зразок.
Наче це не людина.
— Ну от і все, — видихнув він. — Гарна ти була. Майже корисна.
У шафі стало нестерпно душно.
Я ледь не зачепила дверцята коліном.
Скрип.
Він завмер.
Повільно повернув голову.
Крок у мій бік.
Ще крок.
Світло вже майже падало на шафу.
Я перестала дихати.
І тут двері лабораторії відчинились.
— Містер Томсон, ми підготували ще один варіант рідини.
Мене прошило струмом.
Томсон…?
— Так, іду, — спокійно відповів той самий голос.
Той.
Самий.
Він повернувся до світла.
І я нарешті побачила обличчя.
Доктор Томсон.
Той самий, що посміхається пацієнтам.
Відчиняє мені двері.
Питає, чи добре я себе почуваю.
Він зняв рукавички.
Акуратно.
Методично.
Ніби щойно просто помив руки.
І вийшов.
А я ще довго сиділа в шафі.
Тремтіла.
І в голові билося тільки одне:                    Якщо Агнес тут…
То чий труп ми ховали?