Розділ 12. Раян.

Мене розбудило світло.
Холодне. Біле. Нестерпно яскраве.
Таке, яким світять або в операційних, або під час допиту.
Я скривився і спробував відвернути голову, але повіки були важкі, ніби їх залили свинцем.
— Ну що ж, красеню. Час прокидатися. Ти й так проспав годину. І це від такого легенького удару.
Голос — жіночий. Спокійний. Занадто спокійний.
Я змусив себе розплющити очі.
Наді мною стояла жінка. Гострі риси обличчя, прямі плечі, біляве волосся, ідеально укладене. Червона помада виглядала так, ніби її щойно намалювали лінійкою.
Не людина — скальпель.
Я різко сіпнувся піднятися.
Марно.
Зап’ястя й ноги були прив’язані ременями до металевого крісла. Щільно. Професійно.
— Хто ти, нахрін, така? — хрипко видихнув я.
— Тихо, любчику, — вона всміхнулась кутиком губ. — Я та, хто вирішує проблеми цього міста. А ти — одна з них. Хоча… водночас і мій маленький науковий успіх.
Успіх?
Слова ніби вдарили холодною водою.
І тоді склалося.
Білявка. Холодний тон. «Проблеми міста».
— НордФарм… — пробурмотів я. — Одна з п’яти засновників.
Вона не заперечила.
Тільки усміхнулась ширше.
Чудово. Просто чудово.
— І що ж вам від мене треба? — я зітхнув. — Бо, якщо чесно, користі з мене небагато. Максимум можу швидко й ефективно всіх вас дістати.
— О, дитино, заспокойся. Ми вже взяли твою кров. Кілька зразків слини. Тканини.
— Вау. Побачення й одразу така близькість? Можна було хоч вечерю спершу.
Її обличчя майже не змінилося.
Тільки вена на скроні ледь помітно напружилась.
О, я таки потрапив.
Вона взяла зі столика шприц.
Прозора рідина всередині злегка переливалась у світлі лампи.
Мені це не сподобалось.
Дуже.
— Знаєш, як працюють вітаміни? — спокійно сказала вона, обходячи мене по колу. Повільно. Як хижак. — У малих дозах вони корисні. У великих — отрута.
Вона зупинилась за моєю спиною.
Я напружився всім тілом.
— Те саме з вашою… речовиною. Ви отримали мутацію. Подарунок. Але його легко перетворити на вирок.
— Слухай, якщо це мотиваційна лекція, можна скоротити? Я ще спати хочу.
  Укол.
Просто в шию.
Різко.
— А-а, сука… що за хрінь?!
Спершу — холод.
Потім ніби під шкіру пустили лід.
А за секунду — жар. Такий, що в очах спалахнули іскри.
Наче кров раптом стала кислотою.
Я стиснув зуби так сильно, що аж щелепа хруснула.
Не кричати. Не при ній.
— Бачиш? — її голос був майже лагідний. — Твоє тіло нестабільне. Ми можемо підсилити його. А можемо… вимкнути.
Вона знову почала ходити колом.
Як змія.
Повільно. Контролюючи простір. Контролюючи мене.
— Ти або співпрацюєш… або стаєш невдалим експериментом.
Я важко дихав, намагаючись зібрати думки.
Біль ще пульсував під шкірою.
— Знаєш… — хрипко видихнув я, піднімаючи на неї очі, — якщо це спосіб знайомства… то в тебе дуже паршивий смак у флірті.
Тиша.
І її холодна посмішка.
— Побачимо, як довго ти жартуватимеш.
  Минуло хвилин п’ятнадцять.
А може п’ять.
А може година.
Під цим світлом час перетворювався на кашу.
Рука досі пульсувала після ін’єкції. Ніби під шкірою повзали дроти під напругою. Кожен рух — як удар струмом.
Вона не поспішала.
Просто стояла збоку й щось записувала в планшеті.
Наче я не людина.
А лабораторна миша.
— Знаєте… — хрипко видихнув я. — Ви дуже схожі на самку богомола. Таке відчуття, що ось-ось відкусите мені голову після спарювання.
Вона навіть не підняла очей.
— Хлопче, — спокійно мовила, — я знаю, хто ти. Де живеш. Де вчишся. Хто твої друзі. І де живе кожен із них.
Пауза.
Клац — планшет вимкнувся.
— Тож тобі краще розповісти, як ти отримав мутацію. І чи знає хтось про це.
От тепер стало холодно.
Не від ламп.
Зсередини.
— Ніхто не знає, — відповів я. — А отримав… у лабораторії однієї з ваших будівель.
Вона ледь усміхнулась.
— Так і думала.
— Мій батько знає, що я тут?
— О ні, — майже лагідно. — Якщо дізнається, це створить зайві проблеми з роботою та… сімейними питаннями. А ми не любимо проблем.
Тобто «ні» з погрозою. Класика.
— Добре. І чого ви від мене хочете?
Вона підійшла ближче.
Занадто близько.
Я відчув її парфуми — стерильні, холодні, як лікарня.
— Багато чого, Раяне Астор. Але почнемо з малого. Ти маєш з’ясувати особистість своєї… подружки.
Я фиркнув.
— А самі не можете? Мене ж якось зловили.
І тут вона вперше подивилась прямо мені в очі.
Без посмішки.
Без емоцій.
Як хірург перед розрізом.
— Бо вона не ти.
Тиша.
— Її мутація інша. Більш нестабільна. Агресивна. Якщо ми спробуємо взяти її силою — вона або втече, або півкварталу рознесе. Нам не потрібен цирк і зайві трупи.
Вона повільно пройшлась кімнатою.
— По-друге, люди краще відкриваються тим, кому довіряють. Не тим, хто коле їх транквілізаторами.
— Справді? А я й не помітив.
— І по-третє… — вона нахилилась до мене, — ви обидва — рідкісні екземпляри. Вдалі. Стабільні. Ви коштуєте більше, ніж усе обладнання цієї кімнати.
Її голос став тихішим.
— А ще багато таких, як ви, мріють про мою смерть. Тож мені зручніше мати вас поруч. На повідку. А не серед ворогів.
Ось воно.
Не знищити.
Приручити.
— Тобто я тепер ваш песик? — криво посміхнувся я.
— Якщо виживеш — так.
Біль у руці знову смикнув.
Я стиснув зуби.
— А якщо я відмовлюсь?
Вона легко знизала плечима.
— Тоді наступна ін’єкція буде не такою м’якою.
І додала:
— Мене звати Евелін Кроу. І я дуже не люблю, коли мені відмовляють.
— Можу дати на обдумування десять хвилин. Потім транквілізатор. Зелений. Той самий. — вона підморгнула, ніби ми говорили про смак морозива. — Після нього в тебе буде ще п’ять хвилини на відповідь. Якщо вона мені не сподобається…
Вона розвернула до мене планшет.
Відео.
Ніч.
Наш шкільний двір.
Баскетбольний зал.
Під вікнами — хлопці. Тайлер щось активно розмахував руками, Ерік сміявся, Ноа сперся на стіну.
Живі. Спокійні. Нічого не підозрюють.
— Як думаєш, вони оцінять одного з моїх покірних мутантів? — її голос був майже ласкавий. — Дуже голодного мутанта.
У грудях щось важко впало.
— Час пішов.
  Переді мною поставили пісочний годинник.
Пісок тихо посипався вниз.
Вона вийшла.
Двері зачинились.
Клац.
Тиша.
Селена не винна.
Вони не винні.
Ніхто з них.
Якщо це щось і справді є в місті… якщо корпорація вже має таких «ручних» виродків… то без нас вони навіть шансу не матимуть.
У нас хоча б є сили.
У них — тільки удача.
Я видихнув.
— От лайно…
Коли останні піщинки впали, рішення вже було.
  Двері відчинились.
— Ну що? — Кроу навіть не дивилась на мене. Наче й так знала.
— Я згоден.
Вона всміхнулась краєм губ.
— Розумний хлопчик.
— Але ви ж розумієте, що довіра — це час.
— Саме тому я даю тобі два тижні. Можливо, три.
— А якщо вона не відкриється?
Погляд холодний.
— Тоді можеш попрощатися з Тайлером. Або з Еріком. Кого більше любиш — того й оберемо.
Сказано так буденно, ніби мова про перестановку меблів.
Мене ледь не знудило.
Після цього вона ще довго щось пояснювала — про аналіз крові, клітини, тваринні ДНК.
Вовк — інстинкт небезпеки.
Гепард — швидкість.
Посилений зір у темряві.
Звучало круто.
Якби не те, що я сидів прив’язаний до стільця.
— І навіть не думай про поліцію, — кинула наостанок. — Ми там працюємо швидше за них.
  Я подзвонив Селені одразу, як мене випустили.
Ми зустрілись біля мосту.
Вона підбігла першою.
— Господи, тебе не було дві години! Що трапилось? Я вже думала—
І раптом просто… обійняла.
Міцно.
Так, ніби перевіряла, чи я справжній.
А потім різко відступила.
— Пробач… я просто…
— Морквинко, — хмикнув я, — не вибачайся за бажання обійняти такого красунчика.
— Виглядаєш ти, чесно, як після ДТП. І не називай мене…
Вона вже хотіла спалахнути, але замовкла.
Просто дивилась.
Занадто уважно.
— Що трапилось? Як ти вибрався?
На секунду захотілось сказати правду.
Усе.
Про лабораторію. Про Кроу. Про погрози.
Але якщо вона дізнається — вона полізе. Я її знаю.
А якщо полізе — її схоплять.
— Непросто, — знизав плечима. — Вилізти з багажника з стрілою в плечі — так собі квест.
— До речі… твоя рана…
— Та дрібниці. Просто не гоїться. І костюм шкода, він взага—
  Вона торкнулась мого плеча.
І…
Біль зник.
Просто зник.
Наче хтось вимкнув звук.
Я витріщився.
Шкіра стягувалась, рана повільно затягувалась.
— Як ти це зробила?
— Не знаю, — тихо. — Може… через те, що я взагалі не відчуваю болю.
Я думав, вона просто витривала.
А це було щось інше.
Щось сильніше.
— Дякую, Морквинко.
Вона звузила очі.
І вже тим самим ніжним голосом:
— Ще раз так назвеш — зламаю тобі ніс. Або підсмажу. Повільно. Як маршмелоу.
— Романтика з тебе так і преться.
— Заткнись.
Але вона все одно не відпустила мою руку.
І я теж не поспішав.
  Чи розкрию я її особистість?
Не факт.
Навіть близько ні.
Але їй про це знати не потрібно.
Тепер мені треба лише одне —
виграти час.
І підготуватись.
Бо наступного разу нас уже не просто лякатимуть.