Розділ 11. Раян.

Дощ лупив по вікнах так, ніби хтось зверху спеціально перевернув відро.
  У шкільній їдальні пахло кавою, мокрими куртками й чимось підозріло схожим на переварені макарони. Звичайний понеділок.
Ми зайняли наш стіл біля вікна — той самий, який ніхто не чіпає, бо «там протягує».
Нас це ніколи не зупиняло.
Тайлер жував уже другу тарілку.
— Тайлер, — я глянув на його піднос, — де ти взяв подвійну порцію?
Він навіть не зніяковів.
— Ну… мені здалося, що той ботан не сильно хоче їсти, ну і…
Ми всі мовчки витріщились на нього.
Ноа підняв брову.
Ерік повільно відсунув свій піднос подалі, ніби захищаючи їжу.
— Та годі так зирити, — Тайлер фиркнув. — Наче ви не звикли.
— Звикли, — зітхнув я. — Просто одного дня тебе реально поб’ють за булочку.
— Зате ситий помру.
— Оптиміст, — пробурмотів Ерік.
Я потер скроні.
— Добре. Це опустимо. Ти хоча б не мутант, як твій кузен.
— До речі, — Ноа крутив у пальцях виделку, — про нього взагалі нуль новин?
— Ідеально, — хмикнув Тайлер. — Його батьки вважають, що ця маніпулятивна паскуда просто образилась і злиняла з міста, бо їй не купили нову машину.
І знаєш що?
Нехай так і буде.
— Може його вже ті герої спіймали, — Ерік усміхнувся. — І він десь там отримує карму.
— Якщо так — я їм подяку надішлю, — сказав я.
Тайлер фиркнув:
— Головне, щоб на фестиваль не припхався. А то ще вирішить усіх зжерти.
— Нє, — я відкинувся на спинку стільця, — хай жере когось іншого. У мене плани.
  За вікном знову гримнуло.
Хтось пробіг коридором, десь упала таця, хтось сміявся занадто голосно.
Звичайна школа.
Звичайні розмови.
Іноді навіть смішно, як швидко все може виглядати нормальним.
Ніби в місті не горять яхти.
Ніби люди не зникають.
Ніби ніхто з нас не чекає, що наступною проблемою стане хтось із знайомих.
— Ей, — Тайлер штовхнув мене ліктем, — ти взагалі слухаєш?
— На жаль, так.
— Тоді міняйся. Я хочу твою картоплю.
— Ти безнадійний.
— Зате харизматичний.
Ноа тихо засміявся.
Ерік закотив очі.
І ми знову просто сиділи, як завжди.
Наче нічого не летить шкереберть.
  День минув як завжди нудно.
Уроки тягнулися нескінченно, люди шуміли, хтось сміявся, хтось засинав на партах. Звичайна рутина, від якої свербіли руки.
Зате вечір — інша справа.
Час нічних розваг.
  Я дочекався, поки в домі стихне, відчинив вікно і легко зіскочив вниз. Земля зустріла звичним глухим ударом під кросівками. Десять хвилин — і я вже йшов знайомим маршрутом до точки збору.
Селена стояла під ліхтарем, схрестивши р  уки на грудях. Темна куртка, зібране волосся, погляд з-під вій — з вигляду така, ніби зараз або вб’є когось, або просто піде додому спати.
— Ну що? Готова? — кинув я, підходячи ближче.
— Як завжди. Ні, — спокійно відповіла вона. — Але хто як не ми?
Я хмикнув.
— О, обожнюю твій ентузіазм. Прямо надихає.
За півтора тижня ми непогано спрацювались. Вона не панікувала, не тупила і не лізла під руку. Рідкісна якість. Мені навіть… подобалося з нею працювати.
— До речі, виглядаєш менш похмуро, ніж учора. Прогрес, — кинув я.
— Заткнись.
— Це був комплімент. Не звикай.
Патрулювання почалося тихо.
Занадто тихо.
Порожні двори. Вікна без світла. Навіть собаки не гавкали.
Місто ніби завмерло.
Ми пройшли кілька кварталів, перевірили дах школи, двір біля садочка — нічого. Я вже майже почав нудьгувати.
І саме тоді Селена різко напружилась.
— Хід… — її голос був інший. Не спокійний.
Я навіть не встиг спитати «що», як вона рвонула до мене.
— Ззаду!
Удар у груди. Вона буквально штовхнула мене вбік.
Щось свиснуло повітря.
А наступної секунди —
різкий, тупий поштовх у руку.
Наче в мене врізалися молотом.
Я спершу навіть не зрозумів. Подивився вниз — з плеча стирчала стріла.
— …серйозно? — видихнув я.
Хотів висмикнути її одразу.
І тоді прийшов біль.
Не різкий.
Гірше.
Він розповзся під шкірою, ніби туди залили розпечений метал. По венах, по нервах. Рука миттєво оніміла, а потім спалахнула так, що в очах потемніло.
Я ніколи так не відчував.
Ми ж майже не відчували болю.
А це…
це було ніби тіло згадало все одразу.
Коліна підкосилися. Повітря застрягло в горлі.
— Чорт… що за… — я зціпив зуби.
Краї стріли були чимось обмазані. Темна, липка рідина.
Отже, отрута. Або щось гірше.
Кроки. Люди в чорному вже вибігали з тіні. Ті самі костюми — як у шісток Шредера з мультика. Тільки це були не анімаційні дурники.
— Селено… — я ледве випрямився. — Біжи.
— Ти знущаєшся?! Вони тебе заберуть!
— Якщо заберуть ще й тебе — нам обом кінець. Тікай.
Вона вагалася. Секунду. Дві.
— Біжи, — різко. — Це наказ.
Мені не подобалося так говорити. Але часу не було.
Вона стиснула кулаки… і зникла за рогом.
Добре. Хоч щось я зробив правильно.
Я спробував зробити крок — рука прострілила болем так, що мене скрутило навпіл.
— От же… — видихнув крізь зуби. — Терпіти не можу стріли. Двадцять перше століття, а вони в середньовіччі застрягли…
Останнє, що пам’ятаю — чийсь удар у спину, асфальт перед очима і темрява багажника.