Розділ 10. Валері.

Я прокинулась від удару по голові.
Мутант?
Люди з корпорації?
Бабуся?
Різко розплющивши очі, я побачила… п’ятку.
П’ятку Лії, якою вона випадково влупила мене просто під час сну.
— Господи… — пробурмотіла я. — І як вона взагалі спить?
Я обережно повернула голову. Лія розкинулась на ліжку так, ніби вночі вела бій без правил.
Бідний Ерік. Якщо вони доживуть до спільного життя, він прокидатиметься весь у синцях і зламаних ілюзіях.
Ава…
Ава спала на підлозі. Обіймаючи подушку.
— Господи, — тихо видихнула я вдруге.
  Вчора я швидко повернулась до дівчат після того, як переодягнулась у нормальний одяг. Після всього, що трапилось, рішення піти до мене на ночівлю здалося логічним. І безпечним.
Наскільки взагалі слово “безпечно” ще мало сенс.
  Обережно перелазячи через Лію і її бойову ногу, я намацала телефон.
Десятки сповіщень.
Новини.
Я відкрила перше ж відео — і в мене похололо всередині.
Яхта.
Вогонь.
Крики.
І я.
Я і… Хід.
Ми виводимо людей з палаючої яхти. Камера тремтить, знімають здалеку, але достатньо чітко, щоб упізнати силуети.
Заголовок під відео:
«Герої чи випадкові свідки? Невідома дівчина та хлопець у масці стали центральними фігурами інциденту»
Понад сто тисяч лайків.
І майже стільки ж коментарів.
У мене затрусились руки.
Я провела пальцем по екрану, не читаючи тексту, але бачачи слова: “Хто це?”
“Це точно не людина”
“Чувак у масці виглядав спокійнішим за пожежників”
Я різко заблокувала телефон.
— Чудово… — прошепотіла я в тишу кімнати. — Просто чудово.
  Коли дівчата прокинулись, ми пішли снідати.
Бабуся нічого не сказала про наш вчорашній зовнішній вигляд. Вона знала, що сталося на яхті.
— Я приготувала млинці з м’ясом. Смачного, дівчатка.
І, як завжди, пішла дивитись свої турецькі серіали.
  Під словом «приготувала» у бабусі зазвичай ховалось «розігріла куплені». Вона ніколи не любила готувати — та й сил після роботи часто не залишалось. Ми жили втрьох, як могли. Хоч зарплата в неї була непогана — на млинці вистачало.
— Ммм… — Лія відкусила шматок і завмерла. — Це… це просто неймовірно.
— Сподобались? — Ава не підвела очей від тарілки. — Такі ж купуй у продуктовому.
— Стоп, — Лія повільно підняла голову. — Їх МОЖНА КУПИТИ?
В очах — щире дитяче щастя.
— Боже, яка геніальна ідея, — видихнула вона. — Бо ця ресторанна їжа вже поперек горла стоїть.
— Ти ж вчора казала, що шеф у тому ресторані твій друг, — не втрималась я.
— Валері, навіть друзі можуть набридати, — серйозно відповіла вона і знову накинулась на млинець.
За кілька хвилин розмова сама собою перейшла до новин.
— Ви бачили того качка? — раптом пожвавилась Лія. — Ну, такого… рудого. Здоровенного.
— Таак, — Ава кивнула. — Цього шкафа важко не помітити.
— От! — Лія аж ложку підняла. — Так от, на одному відео видно, як та дівчина його без особливих зусиль витягує на берег. Без зусиль, ви уявляєте?
Без зусиль.
Та я волокла його так, ніби тягнула чужі гріхи за все життя.
— Неймовірно, — додала Ава. — Вона виглядала так, ніби робила це не вперше.
— Може, вона тренується, — задумливо сказала Лія. — Типу спортзал… тільки замість гантелей — чоловіки.
Я ледь не вдавилась чаєм.
Ця тема ще довго не вщухала за столом.
А я дивилась на них і думала, що ж робити далі.
І відповідь вже здавалась… очевидною.

Потім ми домовились зустрітись ввечері. Не надто пізно — в мене були плани, про які я не могла їм розповісти.
А сама пішла купити дещо необхідне.
Погода цього тижня поводилась як істеричка: вчора — сонце і тепло, сьогодні — злива, ніби хтось спеціально.
Краще б поїхала трамваєм, але чекати довелось би вічність.
Коли біля мене пригальмувала машина — якась занадто класна, щоб бути випадковою — я вже знала, хто це.
Ноа.
— Підвезти? — він усміхнувся.
Я секунду вагалась.
Так, він з тієї самої компанії Раяна Астора. Але особисто мені він нічого не зробив. І завжди був… нормальним.
— Так, дякую.
Ми поїхали. Кілька секунд — тільки шум дощу по лобовому.
— Ви як після вчорашнього? — запитав він. Не зрозумієш: справді цікавиться чи просто з ввічливості.
— Досить непогано. Як для такої… ситуації.
— Це добре, — він кивнув. Потім замовк. І я відчула: він щось хоче сказати, але не знає, як зайти.
— Я бачив, що ти вчора говорила з Раяном. І… як?
— А як має бути? — я криво всміхнулась. — Цей самозакоханий покидьок завжди вважає, що світ йому щось винен.
—Розмова не сильно вдала?
— А в нас колись було інакше? — я глянула у вікно. — Одного побачення виявилось достатньо, щоб мене записали в легенди школи.
Ноа скривився.
— Тайлер тоді перегнув.
— Він завжди перегинає, — сухо відповіла я. — Просто того разу це стосувалося мене.
— Раяна тоді навіть не було.
— Я знаю.
— Він дізнався про це вже пізніше.
— І що? — я повернулась до нього. — Для нього це був просто ще один слух. Для мене — причина більше ніколи туди не лізти.
— Ти навіть не дала йому пояснити.
— Бо пояснення не міняють фактів, — я знизала плечима. — Я прокинулась — і раптом виявилось, що я «та сама дівчина з Астором». Без моєї участі.
— Він не думав, що це так вдарить.
— Бо він звик, — тихо сказала я. — А я — ні.
Ноа замовк.
— Ти вирішила просто… відрізати?
— Я вирішила не чекати, поки це стане болючіше, — відповіла я. — В мене вже був досвід, коли люди йдуть, а чутки залишаються.
Машина зупинилась.
— Він і досі не розуміє, — сказав Ноа.
— А я і не прошу, — я взяла сумку. — Мені вистачило одного побачення, щоб зрозуміти: ми з ним по різні боки цього цирку.

Коли я купила все необхідне, одразу пішла до Ави. Дорогою в голові знову крутилась розмова з Ноа. Можливо, в чомусь він і мав рацію. Але… ні. Досить. Є речі важливіші, ніж копирсатись у старих образах.
У сумці лежали чорний костюм і маска. І ще одне питання, яке мене дратувало значно більше — чому, чорт забирай, мої очі міняють колір, коли їм заманеться.
  Квартира в Ави була невеликою, зате дуже затишною — мінімалізм, темне дерево, кілька японських акцентів. Її родина завжди трималась за своє коріння, і це відчувалось у всьому.
— Ооо, та ти ж промокла до нитки, — Ава навіть не дала мені нічого сказати й одразу зникла в кімнаті.
За хвилину вона повернулась з одягом.
— Переодягайся, — коротко.
Я тільки встигла скинути мокру куртку, як з’явилась Лія — вже з пледом.
— Ти могла прийти пізніше, щоб не влаштовувати собі безкоштовний душ, — буркнула вона, накриваючи мені плечі.
— Я ненадовго. В мене плани, — відповіла я, намагаючись звучати переконливо.
Лія миттєво пожвавішала.
— Плани? Типу побачення з тим красунчиком, з яким ти танцювала?
— Ні… — я зробила паузу. — Кай попросив допомогти з домашнім.
Ава глянула на мене поверх чашки.
— Ти нам брешеш? — без злості, швидше з цікавістю.
— Кай не маленький, — додала Лія. — І я більш ніж упевнена, що він давно навчився списувати, а не просити старшу сестру.
Я мовчала. Це завжди було моїм слабким місцем.
— Я так і знала, — переможно сказала Лія. — В тебе обличчя людини, яка щойно придумала найгірше виправдання в житті.
За хвилин двадцять вони все ж відчепились, і розмова плавно попливла в інший бік.
— …Ну і от, — Лія розповідала це з таким виглядом, ніби мова йшла про погоду. — В честь вибачення Раян запропонував взяти подруг і всім разом поїхати на фестиваль.
Я підняла брову.
— І, Валері, будь ласка, не відмовляйся.
— Добре, — я зітхнула. — Поїхали святкувати чи то фестиваль, чи то факт, що він узагалі вміє вибачатись.
Вони дивились на мене так, ніби я щойно сказала, що добровільно йду в лігво мутантів без зброї.
Але… чому б і ні?