Розділ 9. Раян.

Гуркіт, крики, дим. Хтось падає, хтось метушиться, а я бачу її — скажена, як завжди, без страху, просто рветься вперед. Почути голос якогось хлопця — і вона миттєво реагує. Я не можу її залишити, навіть якщо мозок підказує: це божевільно.
—Ти геть здуріла? — кидаю їй крізь шум, мчачи за нею. — Шкіра швидко гоїться, але це не значить, що треба кидатися на вогонь і мутантів.
—Там… людина! — голос тремтить від адреналіну, але вона не зупиняється.
—Гаразд, роби що хочеш, — кажу, на ходу кидаючись через каюти. — Я прикрию. Але не грай в героїню, зрозуміла?
Вона все одно мчить, і я бачу, як вона підхоплює хлопця. Швидко дію, допомагаючи, підхоплюю його на руки, віддаю тим, хто стоїть на березі, а сама вона вже повертається, витягуючи ще когось. Разом ми доводимо їх до безпечного місця, доки надходять копи і пожежники.
—Морквинко, час відступати, — кажу, присідаючи на бордюр мосту.
—Не називай мене так! — гарчить вона, але видно, що злиться несерйозно.
—Тебе це дратує, а мені подобається, — кидаю, спостерігаючи, як вона трохи червоніє.
  Ми сидимо мовчки кілька секунд, слухаючи, як ще десь гасне пожежа. Я дивлюсь на неї, вона дивиться на річку.
—Ти теж була на вечірці?
—Ні, — відрізає вона. — Просто зрозуміла, що щось не так із однією з будівель.
—Ага, зрозуміло. То який план дій, морквинко? — підколюю, випробовуючи її реакцію.
Вона фуркає і ледь стримує посмішку:
—По-перше, я тобі не “морквинка”.
—Звичайно, але я ж не знаю твого імені, — підсміююсь я.
—Якщо для тебе це так важливо, то називай мене… — на мить її очі ковзають на вивіску магазину “Селена”. — Селеною.
Я не стримую сміху:
—Серйозно? Магазин одягу? Добре, тоді я буду Хідом.
—Довго думав? Чому не Біг?
—Бо “Біг” більше підходить собаці, ніж сексуальному хлопцю в масці. А от Хід – це вже друга справа.
—Ти мене відволікаєш! — вона гарчить, але посмішка з’являється на обличчі. — По-друге, який ще план? Ти живеш своїм життям, я — своїм тихим, хорошим життям.
— Щось підказує мені, що тихим воно не буде.
Вона дивиться на мене, я дивлюсь на неї, і між сарказмом і легким фліртом зрозуміло одне: з нею не буде нудно.
— У мене є чудовий план, морк… — я вчасно зупинився. — Селено.
Її псевдонім усе ще здавався мені абсурдним. Серйозно. Магазин одягу.
— План? — вона скептично примружилась. — Типу ми більше не ліземо в це лайно і живемо своє життя? Чудово. Підтримую.
— Якщо твій план — чекати, поки тебе зітруть з цього міста, то так, — я знизав плечима. — Мені підходить. Але після сьогоднішнього в мене з’явився варіант трохи кращий.
Вона дивилась на мене так, ніби я щойно запропонував створити культ.
— Говори, — сухо.
— Якщо працювати разом, про нас почнуть говорити. Це не перший мутант і явно не останній. Місту потрібні герої. Не ті, що ховаються, а ті, кого бачать.
— Що? — вона пирхнула. — Ти геть не в своєму розумі.
Вона вже зробила крок убік, збираючись піти, але я встиг зупинити її за зап’ястя. Легко. Без тиску.
— Звичайні люди зникають безслідно, — сказав я спокійно. — І ніхто навіть не питає, куди.
А герої міста? Вони так просто не зникають. Бо якщо зникнуть — це стане проблемою. Для всіх.
Вона мовчала. Я відпустив руку.
— Подумай, — додав я. — Це не про славу. Це про виживання.
— Ти не врахував одну дрібницю, — нарешті сказала вона. — Нас бачило занадто багато людей. І хто сказав, що вони вирішать, ніби ми герої? Може, вони вирішать, що ми і є причина пожежі.
— Тоді тим більше, — я всміхнувся криво. — Якщо про тебе говорять — тебе не можуть просто стерти.
Навіть якщо спочатку плутають із ворогом.
Вона дивилась на річку. Довго. Занадто довго для людини, якій байдуже.
— Ти ненормальний, — сказала вона тихо.
— Дякую, — кивнув я. — Це мій найкращий комплімент за сьогодні.
Вона хмикнула.
— Мені час, — вона вже підвелася. — Було… пізнавально, Хіде. Навіть за таких обставин.
Сказала це через плече, ніби між іншим, але я вловив — це не про ввічливість. Це про дистанцію.
— Взаємно, Селено, — я не підвівся. — Подумай над пропозицією. Якщо раптом вирішиш не грати в одиначку — завтра, тут, у цей самий час.
Вона не відповіла. Просто пішла.
  Я ще хвилин двадцять сидів на мосту, дивлячись, як річка повільно тягне світло ліхтарів униз.
Додому — так. Поспати — теж. Але це були не ті питання, які реально мене турбували.
Чи правильно я все підрахував?
Сам я не витягну. Фізично. Навіть якщо робити вигляд, що витягую.
Мутантів стає забагато. І це вже не випадкові виродки — це тенденція.
Батько.
Ліам — знову зник.
І Валері.
Той випадок… він був не “таким собі”. Він був точкою, після якої нічого не стало простішим. Ані сил, ані часу розгрібати це в мене не побільшало.
  Телефон завібрував.
Ерік.
От чого-чого, а цього дзвінка я зараз чекав найменше.
Я видихнув, провів рукою по обличчю й підняв слухавку.
— Слухаю.
— Нам потрібно поговорити. Завтра зранку зможеш?
— Ну як я можу відмовити його величності. Напевно, важко було знайти місце для такої важливої розмови.
Я ще навіть не встиг нормально піднятись з ліжка, як у двері подзвонили.
— Бля… цікаво, кого так рано винесло, — пробурмотів я, волочачи ноги до дверей.
На порозі стояв Ерік. Як завжди — зібраний до ідеалу, ніби не спав, а вийшов із реклами ранкової кави. Кучері вкладені, біла сорочка, штани. Вигляд — “я готовий до життя”, на контрасті з моїм — “я ще не готовий навіть до себе”.
— Добрий ранок, — спокійно кинув він.
— Добрий… тільки поясни, чому тебе занесло сюди в таку рань? Ми ж домовлялись поговорити перед уроками.
Я зробив крок убік, впускаючи його всередину. Казати, що він і так буде зайнятий Лією, не став. Уже наговорились.
Ерік ковзнув поглядом по квартирі, затримався на мені довше, ніж зазвичай.
— Передумав чекати, — нарешті сказав він. — Деякі розмови не варто відкладати.
І от тоді я зрозумів: це не “дружня балачка”.
Це з тих розмов, після яких або п’єш каву мовчки, або мовчки ламаєш звичний порядок речей.
  Хвилин п’ять ми мовчки сиділи на кухні, сьорбали каву і вдавали, що це абсолютно нормально — не дивитись одне одному в очі після всього.
Потім майже синхронно:
— Пробач…
— Вибач, якщо…
Ми знову замовкли. Я хмикнув і все ж перший здався.
— Вибач, якщо я образив тебе або Лію. Це не було спеціально. Я не прокручую в голові плани, як зіпсувати людям життя.
— Шкода, — сухо кинув Ерік. — З тебе вийшов би непоганий лиходій.
Я криво посміхнувся.
— А тепер ти.
— Пробач за ту херню, — він потер перенісся. — Реально. Якби з тобою сталося те саме, що з Ліамом… я б собі цього не пробачив.
— Та ладно, — я відкинувся на спинку стільця. — Ти просто боявся, що я стану таким, як він? Прийду до тебе вночі, коли ти зайнятий сексом, і з’їм тебе?
— Я не настільки самозакоханий, щоб думати, що ти почнеш з мене, — буркнув Ерік. — Але так, мені було стрьомно.
Він нарешті подивився на мене прямо.
— Ти вчора зник. Не відповідав. Я реально подумав, що з тобою щось сталося. А потім накрутив себе… і всі ці образи вилізли.
— Класика, — я ковтнув каву. — Накрутив, не спитав, зробив дурню.
— Сказав хлопець, який має талант зникати в найгірший момент.
— Вибач, — коротко сказав я. — Наступного разу напишу: “живий, не мутант, не їм людей”.
— Домовились, — хмикнув Ерік. — Хоча другий пункт ще під питанням.
Ми нарешті нормально засміялися. І цього разу — без напруги.