Розділ 8. Валері.

На ранок я почувалася овочем. От буквально. Сон, виявляється, потрібен навіть таким, як я.
У двері постукали.
— Бабусю, ще п’ять хвилин… — пробурмотіла я в подушку.
Дарма. Двері все одно відчинилися.
— Добрий ранок! — хором пролунало з кімнати.
Я розплющила одне око. Лія і Ава. Чудово. Просто ідеальний початок дня.
— Від тебе ні слуху ні духу, — заявила Лія, вже заходячи всередину. — Нам треба поговорити.
— А після школи не можна було поговорити? — я знову закрила очі, роблячи вигляд, що ще сплю.
— Після школи ти або втекла б додому, або в лікарню, — спокійно відповіла Ава.
Вони сіли по обидва боки мого досить великого ліжка, ніби я справді планувала втечу.
— І про що ви хочете поговорити? — зітхнула я.
Лія глянула на мене з таким серйозним обличчям, що мені стало тривожно.
— Ти вагітна?
Я різко сіла.
— Що?!
— Лія! — штовхнула її Ава. — Ми це навіть не розглядали.
— А що ви розглядали? — мені вже було смішно. Дуже.
— Ну… — Ава зам’ялась. — Тобі потрібно розслабитись. Розвіятись трохи. Тобі, напевно, сумно через…
— …те, що ти нікому не потрібна, — радісно підхопила Лія.
Я вигнула брову.
— В сенсі?
— Ну не нікому, — швидко виправилась вона. — Бабусі, нам, Каю. Але я маю на увазі… романтично.
— Лія, — Ава зітхнула. — Ти могла б це сказати інакше.
— Я кажу прямо, — знизала плечима та. — В неї немає стосунків. І вона сумна. Логічно ж? І раптом все ж вагітна? — щиро здивувалася Лія. — Вона дивно виглядає. Бліда. Зла. І вчора зникла.
— Ліє, — крізь зуби сказала Ава.
— Що? Я ж чесно! — образилася та.
Я не витримала й хмикнула.
— Добре, я зрозуміла, — сказала я. — Я сумна, самотня і потенційно вагітна. Що ви пропонуєте?
Лія одразу пожвавішала.
— О! От про це ми і хотіли поговорити.
— Нам потрібно піти розвіятись. У тебе ж якраз немає зміни сьогодні.
— Але… — я хотіла заперечити. — Я навіть не знаю. Мені ще й зарплату не видали за ті пару робочих днів.
— Не хвилюйся, — махнула рукою Ава. — Там, куди ми йдемо, гроші тобі не знадобляться.
Лія на секунду зробила серйозне обличчя — рідкісне явище.
— Ми підемо на яхту мого тата. Там сьогодні вечірка. Людей буде багато. І хлопців — теж, — вона підморгнула й уже за мить копирсалася в моїй шафі.
— Одяг я оберу сама, — заявила вона тоном людини, якій тут сперечатися безглуздо.
Тут Лія справді була професіоналом. Інколи здавалося, що окрім Еріка й моди, у світі її більше нічого не цікавить.
— І твій суджений зі своїми друзями там буде? — запитала я ніби між іншим.
Лія на секунду завмерла. Наче температура в кімнаті різко впала.
— Не знаю. Його справа, — сухо сказала вона. — Я не маю жодного бажання з ним розмовляти. А з його друзями — тим паче.
  Ми ще трохи поговорили, пообідали й зрештою пішли до школи.
Шкільний день минав майже як завжди.
Майже — до хімії.
Я не пам’ятаю моменту, коли закрила очі. Пам’ятаю лише, як підборіддя різко смикнулося вниз, а ручка вислизнула з пальців і з гучним клац покотилася по парті.
— Валері Морелл.
Я не відразу зрозуміла, що це до мене.
— Валері Морелл, — повторив голос ближче.
Коли я різко підняла голову, кілька людей уже дивилися в мій бік. Хтось ледь стримував сміх.
— А? Що?.. Перепрошую, я… — слова плутались, а щоки горіли.
— Так-так, — вчителька склала руки на грудях. — Заснула на уроці. Типово. Що за підлітки пішли… Одне кохання, напевно, в голові.
Клас тихо загудів.
  Я краєм ока помітила погляд Раяна. Він не був злим — швидше різким, напруженим. На мить наші очі зустрілися, але він одразу відвернувся, втупившись у зошит.

  І ось ми на яхті. Великій. Людей — ще більше.
— У мене є ключі від однієї з кают, — сказала Лія, вже на ходу дістаючи їх з сумки. — Залишимо там запасні речі. Якщо комусь стане зле — ключі під вазоном.
Вона була дивно зібраною щоразу, коли мова йшла про комфорт або безпеку.
— Пропоную по «Сексу на пляжі», — Ава всміхнулась так, ніби це було стратегічне рішення.
— Чудово, — зітхнула я. — Без похмілля завтра ніяк.
Після двох стопок музика раптом стала терпимою. Навіть приємною. Але танцювати я все ще не наважувалась.
І тут прийшли вони.
Раян Астор зі своїми друзями.
Як завжди — шумно, самовпевнено і так, ніби це їхня яхта.
— Ну що ж… — Лія кинула на мене короткий погляд. — Я відійду на хвилинку.
Вона навіть не договорила — вже поспішала до Еріка.
— Йди, — махнула я рукою. — Ми якось переживемо без тебе пару годин.
Дівчата в бікіні оточили хлопців швидше, ніж я встигла допити коктейль. Ерік зник першим.
Раян тримався рівно хвилину.
— Потанцюємо? — запитав він, нахилившись ближче.
Ще не в дим, але вже достатньо впевнений у собі.
— А ще чого? — я всміхнулась солодко. — Я тобі хто? Дівчинка швидкого реагування? Натиснув — прибігла?
Він хмикнув.
Раян нахилив голову, розглядаючи мене, ніби я раптом стала цікавішою.
— Ти завжди така зла, чи це спеціально для мене?
— Тільки для обраних, — відрізала я. — А тепер, вибач, мушу залишити твою жахливу компанію й піти танцювати з кимось симпатичним. Для різноманіття.
Я схопила першого-ліпшого хлопця за руку.
Здається, секунду тому він розмовляв з якоюсь дівчиною, але за три хвилини ми вже танцювали й обіймались.
Іноді я підводила очі.
Раян Астор дивився.
Зібрана щелепа, напружені скули, посмішка, яку він намагався приховати.
Мабуть, я все робила правильно.
Потім, він хотів знову кинути напевно щось образливе  але я його перебила.
— Ти не за адресою.
— Серйозно? — кутик його губ сіпнувся. — А я думав, ти вже награлась у «ображену».
— Я не граю, — спокійно сказала я. — Я просто не повертаюсь туди, де вже було бридко.
Він трохи напружився.
— Ти все ще через той цирк?
— Через мовчання, — поправила я. — Цирк був додатком.
Я взяла келих зі столу, зробила ковток і вже майже розвернулась.
— Знаєш, що найсмішніше? — кинула через плече. —
Тайлер говорив багато. А ти — нічого.
І цього виявилось достатньо.
Я пішла до каюти, не озираючись.
За спиною музика грала далі, люди сміялись, хтось когось цілував.
А він залишився стояти.
Бо деякі речі не зникають навіть через рік.
Особливо якщо їх просто… промовчали.