Розділ 7. Валері.

Ноги підкошуються.
Страх накриває хвилею так різко, що на мить перехоплює подих. Ще хвилину тому мене намагався прикінчити мутант, а тепер переді мною стоїть якийсь хлопець у масці, який дивиться так, ніби я — його особиста проблема.
— Хто ти? — запитує він холодно, без крику, без паніки. Як на допиті.
— А хто ти? — відповідаю твердо, хоча чудово знаю: з боку мій страх видно просто на обличчі. Без субтитрів.
Він зводить брову.
— Давай без питань на питання.
Його рука тягнеться до моєї маски. Я рефлекторно хапаю його за зап’ястя. Він різко відсмикує руку.
— Якого… — він дивиться на свою долоню. — Що це за хрінь?
Опік невеликий. Шкіра червоніє, але загоюється майже одразу — так само швидко, як і мій поріз.
— Послухай, — кажу я, намагаючись не тремтіти. — Я не бажаю нікому зла. Але мені цікаво: ти працюєш на них?
Його погляд миттєво змінюється.
— На них? — перепитує. — Не прикидайся. Просто зніми маску, морквинко, і…
Раптовий поштовх збиває нас обох з рівноваги.
Повітря наче стискається.
Я відчуваю небезпеку ще до того, як чую звук — важкий, хрипкий, нелюдський.
— Чорт, — проціджує він. — Тільки не зараз.
З даху поруч зриваються тіні.
Поглянувши на дах, я побачила їх.
Люди в однакових костюмах — чорних, без жодних емблем. Облич не видно: тільки очі, холодні й уважні. Решта схована, наче вони й не люди зовсім.
— Вам краще добровільно піти з нами, — пролунало рівно. Без емоцій. Без вибору.
— О, обожнюю, коли зі мною так ввічливо розмовляють незнайомці вночі, — кинув він. — Але мусимо відмовити. У нас інші плани.
  Я навіть не встигла нічого сказати.
Він підхопив мене — різко, без попередження — і ми зірвалися з місця. Світ навколо злився в смуги. Будинки, вогні, тіні — все промайнуло так швидко, що якби я не вміла вчасно вмикати повільний зір, то вирішила б, що ми просто телепортуємося.
Повітря різало легені.
За секунду — чи дві? — він різко зупинився і поставив мене на ноги.
— Ти що, залишаєш мене для їхніх допитів? — вирвалося в мене.
— Якби ж то, — саркастично відповів він.
Я обернулась.
Позаду — глуха, гола стіна. Попереду — те саме. Нам реально не було куди бігти.
Але він вже тягнув мене вбік.
— Сюди. Можливо, тут знайдеться вихід.
Я ледь помітила вузькі, майже невидимі двері.
— Ага, — пробурмотіла я, заходячи всередину. — В цю комору максимум… вижити.
Двері зачинилися за нами.
Темрява накрила миттєво. Важка, густа, така, що здавалося — її можна торкнутися.
І тут я зрозуміла: гірше — може бути.
Кроки.
Шурхіт.
Тіні.
Їх було кілька. Вони знайшли нас надто швидко.
Для мене — це був хаос. Я зажалася ближче до стіни, серце калатало десь у горлі. Коли перший силует рвонув у мій бік, я вдарила інстинктивно. Жало спрацювало миттєво. Він скрикнув і впав.
Другий — занадто близько. Я знову вдарила. І ще раз.
А він…
Він рухався так, ніби темрява була на його боці.
Я чула удари, глухі падіння, короткі видихи. Він не метушився. Не поспішав. Наче бачив кожен їхній рух ще до того, як вони його робили.
— Серйозно? — кинув він у темряву. — Вас прислали без інструкції?
Ще один удар. Ще одне тіло впало.
Я ковтнула повітря.
Це був не просто хлопець у масці.
І точно не просто випадкова ніч.
  Хвилин через двадцять ми просто сиділи мовчки.
Металевий міст тихо подзенькував під нами, ніби теж нервував. Старі ліхтарі світили жовтим, тьмяним світлом, відкидаючи довгі тіні на асфальт. Унизу повільно текла річка — темна, спокійна, зовсім не схожа на те, що щойно було в наших головах.
Ми сиділи на перилах, на безпечній відстані одне від одного.
Я майже на нього не дивилася.
Він — теж.
— Хто знає, — нарешті озвався він, — може ти все ж працюєш на них.
Я не повернула голови.
— Якби працювала, ти б уже давно лежав, — відповіла спокійно.
Після секундної паузи з нього вирвалося легке хихотіння.
— Вибач, морквинко, — протягнув він, — але це каже дівчина, яка п’ять хвилин тому не втрималась на власних ногах.
— У будь-якому випадку, — я знизала плечима, — опік я можу зробити. І, до речі, ім’я називати не буду. Ти ж розумієш? У мене немає жодної причини тобі довіряти.
Він кивнув, дивлячись на воду.
— Розумне рішення. Можливо, ми взагалі більше не зустрінемось.
На річці вже починали відбиватися рожеві смуги світанку. Небо світлішало повільно, ніби не хотіло втручатися.
— Напевно, час додому, — сказав він після паузи. — Тебе провести?
Я нарешті глянула на нього. Вигнула брову.
Він усміхнувся куточком губ.
— Зрозуміло, — додав. — Тоді… якщо раптом захочеш ще раз побачитись. Тут. О десятій вечора.
— Не хвилюйся, — тихо сказала я. — З мене пригод на сьогодні вистачило.
Я дочекалась, поки він піде першим. Лише тоді злізла з перил і рушила в інший бік.
Попереду була школа.
І щонайменше дві години сну.
А ще дивне відчуття, що ця ніч — зовсім не кінець.
  Акуратно залазячи у вікно, я цього разу майже не спіткнулась.
Майже — вже прогрес. Над цим, звісно, ще треба попрацювати. Хоча який сенс, якщо в моїх планах не значиться лазити по дахах на постійній основі. Теоретично.
Швидко переодягнувшись у рожеву піжаму, я знову глянула на руку.
Рана — єдина — так і не загоїлася до кінця. Тонка, світла лінія, ніби нагадування.
Шрам.
Не тільки на тілі.
Після сьогоднішньої ночі — ще й у голові.
Чудово.
Саме те, чого мені бракувало для повного комплекту.