Розділ 6. Раян.

Ледве доїхавши додому, я впав на ліжко, навіть не знімаючи одягу. Відчуття було нестерпне — чи то від тієї зеленої херні, чи від запізнілого шоку.
Хлопці дзвонили, писали, але сил відповідати не було зовсім.
Уночі мене кидало то в жар, то в мороз. Наче дві стихії боролися всередині мого тіла, вирішуючи, кому я зрештою належу.
Коли я все ж провалився в сон, мені снилося, що зі мною відбувається те саме, що й з Ліамом. Кістки ламаються, шкіра пливе, а крик застрягає десь у горлі.
Краще тоді вже зовсім не прокидатися.
  Але ранок настав.
Втома зникла, ніби її й не було. Тіло слухалося, голова була ясною.
Тільки от відчуття, що щось не так, не покидало мене ні на хвилину. Воно сиділо десь під шкірою, тихе й настирливе.
Телефон завібрував. Тайлер.
— Що там? — я одразу напружився. Ми домовлялися: якщо з’являться новини — дзвонити.
— Він не з’явився. І я навіть не знаю, радіти чи ні. Я ще досі не придумав, що казати батькам.
— Ну очевидно, все, крім правди.
На секунду в трубці запала тиша.
— А ти як? — нарешті спитав він. — Та хрінь же і на тебе потрапила.
— Схоже, вона працює тільки на гівнюків на кшталт Ліама.
Я скинув дзвінок і підвівся з ліжка. Зробив кілька кроків — і різко врізався плечем у стіну.
— Блядь…
Я завмер, переводячи подих. Болі майже не було.
І це лякало сильніше за будь-який біль.
  Батька вдома бути не мало. Принаймні, якщо судити з того, що трапилося минулої ночі.
Я спробував акуратно вийти з кімнати — саме спробував.
За секунду моє лице з усієї дурі зустрілося з холодильником, а я сам пролетів через коридор, ніби хтось поставив мені невидимий трамплін.
— Чудово… — прохрипів я з підлоги.
Ходити виявилось значно важче, ніж у всіх цих довбаних фільмах. Там герої просто “ой, нові здібності”, а в мене відчуття, ніби я забув, де в тілі кнопка гальм. Один неправильний рух — і я вже перевіряю міцність меблів.
Телефон завібрував. Ноа.
— А в тебе що? — запитав він.
— Та нічого, — фиркнув я. — Просто вирішив зателефонувати. Це ж не на мене вилили якусь дивну зелену рідину.
— Як ти? — одразу серйозно. Ноа ніколи не ходить колами. За це я його й поважаю.
— Бувало і краще, але в цілому… живий. Голова трохи крутиться, тож, напевно, сьогодні залишуся вдома.
Я не додав, що теоретично можу дістатися до школи за п’ять хвилин пішки, навіть якщо вона за кілька кварталів. Деякі новини краще залишати при собі.
Ерік, до речі, так і не подзвонив.
Що ж, стабільність — теж риса характеру.
Наступні пару годин я витратив на те, щоб вчитися ходити, як нормальна людина, а не як зламаний робот. І, треба визнати, виходило вже непогано. Контроль повільно, але з’являвся.
Пальці самі потягнулися до шиї.
Рана була випукла, дивна, але вже не пекла.
Я подивився в дзеркало — і одразу зрозумів: виглядає вона… не так, як звичайні порізи.
Наче щось чужорідне, надто правильне.
Я довго не думав.
  За п’ятнадцять хвилин я вже сидів в авто.
Якщо в моєму тілі відбувається якась хрінь, то нехай принаймні виглядає це як усвідомлений вибір.
Невелике татуювання — чудовий спосіб сховати сліди того, чого поки що краще нікому не знати.
  Пару днів пролетіли непомітно.
З хлопцями я майже не спілкувався. Ерік так і не подзвонив — що, чесно кажучи, вже починало ставати традицією.
Зате я був на висоті.
У прямому сенсі.
Вивчаючи себе нового, я проходив увесь дім за кілька секунд. І це при тому, що наша квартира з панорамними вікнами могла б сміливо здаватися в оренду під музеї чи офіси. Тепер вона здавалася мені… затісною.
І саме тоді мене накрило дивне відчуття.
Небезпека.
Я різко зупинився.
Двері хтось відчиняв.
Серйозно?
Невже Ліам вирішив помститися? Хоча ні — це було б надто банально. В його стилі влізати через вікна. Бажано ефектно. Бажано не свої. І бажано так, щоб потім було що згадувати психотерапевту.
Але ні.
Цього разу без шоу.
— Привіт. Як ти себе почуваєш? — запитав батько, заходячи до квартири. Турбота в його голосі звучала майже переконливо.
— Уже краще. Думаю, з наступного тижня повернуся до школи. А в тебе як робота?
— Свої проблеми. Викрадення, побиті вікна, двері. Роботи вистачає.
Через хвилин п’ятнадцять його вже не було вдома. Наче він і не приходив.
Я вирішив трохи розвіятися.
Швидко вдягнув комбінезон — у ньому рухи давалися легко, а тату було ненав’язливо прикрите. Пояс, маска, ще кілька дрібниць.
За хвилину я вже стояв на даху нашої багатоповерхівки.
Зробив крок назад, набрав розбіг — і стрибнув.

Теоретично я міг просто стрибнути.
Практично — я ще не настільки хочу помирати.
Металевий клац — і гак впився в край даху.
Світ під ногами зрушився, але цього разу я не впав.
Я, звісно, не Людина-павук, але кілька тузів у рукаві маю.
Так, майже літаючи, я провів пів години — дах за дахом, проліт за прольотом. Місто з висоти виглядало тихим. Підозріло тихим.
  Піднявшись на одну з найвищих будівель, я присів перепочити.
І знову це відчуття.
Небезпека.
Вона не кричала, не била по голові — просто тягнула. Наче хтось смикав мене за невидиму нитку. Я не став сперечатися з інстинктом і рушив у напрямку, який він підказував.
За мить я вже приземлився на іншому даху.
І тоді побачив її.
  Дівчина стояла майже на самому краю.
Або вона була приманкою…
Або настільки необачною, що не почула мене і не відчула присутності.
Рудоволоса, як...
Ні.
Досить.
Не кожна рудоволоса — Валері. Збирися, Раяне.
Можливо, хтось із НордФарма. Або дівчинка просто дуже невчасно вирішила помилуватися видом.
Я підійшов тихо і потягнувся до неї рукою — обережно, без різких рухів.
Та саме в цю секунду вона різко обернулася і подивилась мені прямо в очі.
Схожість зникла миттєво.
У цієї дівчини були карі очі. Темні, живі. І дуже налякані.
І тут вона втратила рівновагу.
— Серйозно?.. — вирвалось у мене, коли вона полетіла вниз.
І це через неї мене тягнуло відчуттям небезпеки?
  Я стрибнув не думаючи.
Повітря різонуло легені, швидкість вдарила по тілу. За секунду до того, як я її наздогнав, я відчув чужу присутність.
Чиєсь дихання — прямо за спиною.
— О господи! — закричала дівчина, коли я схопив її.
Навіжена.
Так, саме це слово.
Я підхопив її за талію, іншою рукою вихопив абордажний гак і вистрілив ним у бік сусідньої будівлі. Трос натягнувся різко, ривок ледь не вирвав плече, але ми зупинились за метр до асфальту.
Я на секунду обернувся.
Позаду, падаючи на дах чийогось будинку, мутант у зелених лусках прохрипів:
— Ще побачимось, подружко.
Чудово.
У неї ще й такі знайомі.
Я приземлився в темному провулку і поставив дівчину на ноги.
— Цікаві в тебе друзі, морквинко, — кинув я, не приховуючи іронії.
Вона мовчала, важко дихаючи.
А в мене в голові крутилися десятки питань.
Хто вона?
Що вона робила на даху?
І чому через неї на мене полюють мутанти?