Розділ 5. Раян.

У приміщенні було кілька камер, але щойно ми дісталися кімнати відеоспостереження — вимкнули всі до єдиної.
Двері довелося зламати ломом. Ключі я міг би дістати без проблем, але тоді батько занадто швидко склав би два плюс два.
— То з чого починаємо? З паперів, сейфів чи підемо вище? — нервово протягнув Ерік.
— Все буде за планом, — відрізав я, прямуючи до дверей кабінету НордФарм.
— А який у нас, бляха, план? Мене ж ніхто в нього не посвячував.
— Бо тебе тут узагалі не мало бути, гівно мале, — терпець почав здавати.
— Годі, — втрутився Ноа, як завжди граючи роль Мати Терези. — Давайте спочатку подивимось документи. У мене відчуття, що тут не все так чисто.
  Ми перевернули шафи, столи, ящики — нічого. Занадто чисто.
Я вже майже зірвався, коли почув глухий клац.
Ерік, якому було відверто байдуже до справи, і Лія, якій було відверто не байдуже до Еріка, сперлися на одну зі стін.
Одна з цеглин з’їхала всередину.
За нею була ніша. У ній — тонка папка й кілька файлів, захованих надто старанно.
— О, — хмикнув Тайлер, витягаючи документи. — Це вже щось.
Він пробігся очима по тексту й фиркнув.
— Документ про право нерозголошення. Корпорація «НордФарм». Об’єкт №3.
Що за маячня?
Він перегорнув сторінку.
— «Допити», «експериментальні програми», — Тайлер скривився. — Дозвіл на використання людських і тваринних клітин… серйозно?
І на це сюди йде купа грошей твого батька?
Він сказав це з насмішкою.
А мені було не до сміху.
Перед очима спливла та телефонна розмова. Батько говорив пошепки, нервово, ніби стіни могли слухати.
«…є жертви. Так, у підвалі. Лабораторію тимчасово закрили…»
Тоді я зробив вигляд, що не почув.
Тепер — не виходило.
— Тут ще є дещо, — голос Тайлера став трохи серйознішим. — «Дозвіл на тимчасове перебування об’єктів серед цивільного населення».
В кімнаті запала тиша.
Це вже не було схоже на дурний жарт чи теорію змови.
І точно не на безневинні витівки.
Монстри не сиділи в підвалах.
Вони давно вийшли назовні.
І тут до мене нарешті дійшло, в яку небезпеку я тягну своїх друзів.
— Нам час забиратися звідси.
Я вже рушив до дверей, але Ліам, звісно ж, не втримався.
— Та ми ж тільки прийшли. Раніше ваші розваги були цікавіші, ніж читати якусь нісенітницю в темному кабінеті.
— До тебе з першого разу не доходить? — я стиснув його за лікоть. — Сказали йти — значить ідеш.
  Я майже виволік його з кабінету, коли раптом у лице мені прилетів удар.
— Відʼєбись, — прошипів він. — Ведеш себе так, ніби ти тут найважливіший.
— Ага. Добре.
Я вдарив у відповідь — і далі все пішло по нахиленій.
Ліам кинувся на мене, я втратив рівновагу й гепнувся на підлогу. Він навис наді мною, і в ту ж мить на нас обох звалився невеликий стелаж.
Глухий удар.
Я відчув різкий біль у шиї, десь біля самого вуха.
Поки Тайлер із Ноа розтягували нас у різні боки, і ми нарешті трохи заспокоїлися, стало зрозуміло ще одне.
Еріка й Лії не було.
— Просто чудово, — процідив я. — Добре. Швидко їх шукаємо. І ніхто не розділяється.
— О, знову татусь командує, — не вгамовувався Ліам. — І як вам це не набридає?
Тайлер різко його осадив, і ми рушили далі.
Мені було байдуже до його провокацій.
Зараз мене хвилювало інше.
Ерік міг бути будь-де.
І хто знає, хто саме міг затягнути його кудись у цій будівлі.
Лію теж бажано знайти цілою.
  Ми обійшли майже все приміщення.
Залишалося лише одне місце, куди ми ще не заходили.
Лабораторія.
Найгірше — це побачити там тіла.
Саме цього я боявся найбільше.
Хлопці, звісно, не розуміли, чого я такий напружений. Усю дорогу жартували, сміялися, ніби ми не в чужій будівлі серед ночі.
Ми зупинилися біля дверей.
Я обережно відчинив їх — і переді мною відкрилася справжня картина маслом.
Ерік і Лія.
Притиснуті один до одного, зажимаються просто біля лабораторного столу з пробірками, колбами й якимось обладнанням.
— Серйозно, бляха? — видихнув я. — Ми вас по всій будівлі шукаємо, а ви, бачу, надто зайняті, щоб хоча б на дзвінок відповісти.
— Оуу, чувак, — Ерік навіть не виглядав винним. — Ви там читали якусь нісенітницю, а ми вирішили прогулятися. Подивитися, що тут є.
— Подивилися? — я зробив крок уперед. — Чудово. А тепер з мене досить твоєї дурнуватої залежності від цієї… — я глянув на Лію. — …дівчини. Час вимітатися.
Ерік скривився.
— Ти знову за своє? Ну звісно. Нашому Раяну просто образливо, що хоч комусь дівчата не дають відкоша, як йому. А Валері ніколи не дасть тобі шанс—
Цього було достатньо.
Я поліз у бійку. Знову.
Я не люблю починати першим.
Але тема Валері для них офіційно закрита.
— Закрий рота, — прошипів я, вдаривши його.
Лія скрикнула і, вся в сльозах, вибігла з лабораторії.
Ми з Еріком продовжували лупцювати один одного, поки він раптом не схопив кілька зелених флаконів і не жбурнув їх у мене.
Скло розбилося.
Рідина потрапила просто на шию — туди, де ще був свіжий поріз.
— Блядь…
Світ на мить поплив. У голові закрутилося.
Ерік завмер.
А Ліам — навпаки — ніби тільки цього й чекав.
— О, подивіться, — зареготав він. — Варто було татку дати підзатильника — і він уже не такий крутий.
(кривляючись)
— «О господи, я вмираю, на мене вилили якісь зелені соплі».
Я мовчки взяв один із флаконів, що залишилися на столі, і вилив його прямо йому в обличчя.
І цього я не очікував.
Ліам різко згорбився.
— Якого чорта?..
Його крик був не схожий на жарт.
Обличчя перекосилося, ніби шкіра почала «плисти», змінюватися просто на очах.
— Що… що з ним?.. — хтось прошепотів позаду.
Ми всі відступили.
Ліам кричав.
А потім різко кинувся вперед — і з розмаху вилетів у вікно, розбивши його вщент.
Настала тиша.
Рівно на секунду.
Потім у будівлі завила сигналізація.
— Чудово, — видихнув я. — Просто ідеально.
— Валимо! — крикнув Тайлер.
Ми кинулися геть, не озираючись.
Лія не знала, що щойно сталося в лабораторії.
І, чесно кажучи, так буде краще.