Розділ 4. Раян

Їдучи до школи, я побачив її.
Рудувате волосся розвіювалося на вітрі, який ніс за собою дощ — той особливий, передгрозовий, від якого повітря стає важким. Я інстинктивно пригальмував і під’їхав ближче.
Та коли побачив обличчя — розчарувався.
Це була не вона.
Я бачив її всюди.
Під’їхавши до школи, я помітив своїх. Ерік, як завжди, цілувався зі своєю дівчиною — я так і не запам’ятав її імені. І хоч я далеко не святий, навіть мені було гидко на це дивитися. Здавалося, ще трохи — і він її просто з’їсть.
Тайлер тим часом чіплявся до місцевих ботанів, насолоджуючись чужим страхом так, ніби це було його улюблене заняття.
Я сперся на кермо й на мить заплющив очі.
Вона не йшла з голови.
Ні вдень, ні вночі.
І це починало дратувати.
  Машину легенько хитнуло, ніби хтось сперся на неї всією вагою.
— Чуваче, ти ще довго тут ховатимешся? — Ноа нахилився і заглянув у вікно тачки.
Мій найвідданіший товариш. Ерік і Тайлер, звісно, теж не найгірші, але в них вітер у голові ще навіть не думає вщухати. А на Ноа можна покластися. Завжди.
Тим паче, ким би мене не вважали в школі — расистом точно не назвуть.
Чи то через те, що Ноа темношкірий,
чи через те, що він — качок, який за такі слова суне людей головою в шкільні туалети,
— тут уже питання відкрите.
  Добре, що спілкування з ними відволікало мене від думок про неї.
Про мого безтолкового батька.
І взагалі — від усього зайвого.
— Оо, а ми вас уже зачекались, — Тайлер тримав якогось ботана за лямку рюкзака, ніби той був не людиною, а пакетом із супермаркету.
— Годі дурниць, відпусти його, — сказав я спокійно, але жорстко. — Таким навіть у молодших класах не займаються.
Тайлер закотив очі, але рюкзак відпустив. Ботан зник швидше, ніж з’явився.
— А я, якщо чесно, вас не сильно чекав, — кинув Ерік, нарешті відлипнувши від своєї білявки.
Він цілувався з нею так, ніби боявся, що якщо зупиниться — вона випарується.
— Менше язиком, більше руху. Нам на тренування, — я глянув на годинник.
— А ми можемо… — почав Ерік.
— Ні, — перебив я. — Не можете.
Він навіть не встиг придумати, що саме «можете».
— Ніяких дівчат на тренуванні. Ти і так думаєш не головою.
Білявка нарешті подала голос, намагаючись усміхнутися солодко, але виходило напружено:
— А може, хоча б невелике виключення…?
Мені остаточно урвався терпець.
— Ні.
Жодній дівчині Еріка не можна бути на тренуваннях.
Я забороняв минулим — забороняю тобі — і майбутнім теж заборонятиму.
Я глянув на неї зверху вниз.
— Це не особисте. Просто статистика.
І, не чекаючи відповіді, розвернувся в бік спортзалу.
Хлопці пішли за мною. Ерік наздогнав першим.
— Ну ти і мудак, — прошипів він. — Мені тепер ще й вибачатися через тебе доведеться.
— Та ні, — озвався Тайлер ззаду. — Навіть я таку херню не сказав би.
Я лише криво всміхнувся.
— Бачиш, Ерік. Я завжди беру на себе найгірше.

Тренування пройшло в дивній, напруженій тиші.
Наче всі відчували: сьогодні щось не так, але ніхто не хотів бути першим, хто це озвучить.
Після занять хлопці швидко розійшлися.
Залишилися тільки ми з Ноа.
— Він реально не може поводитись по-дорослому, — сказав я, закидаючи сумку на плече. — Ерік постійно перегинає.
Ноа глянув на мене збоку, трохи примружившись.
— А ти сам як себе сьогодні поводиш? — спокійно відповів він. — Бісишся весь день.
— Я? Через що?
— Через те, що в когось усе нормально, — знизав він плечима. — А тебе одна й та сама дівчина відшиває вже другий рік поспіль.
Я стиснув щелепу.
— Це не так.
— Раяне, — Ноа зупинився, — сьогодні вона знову відмовилась їхати з тобою. І ти злий не через Еріка.
Я мовчав.
— Тай Лія не така вже й погана, — додав він після паузи. — Просто не Валері.
— Завали, Ноа, — різко кинув я. — Вона так до мене ставиться тільки через витівку Тайлера минулого року. І я це виправлю.
Ноа нічого не відповів. Лише зітхнув.
Аби тільки настрій Еріка не заважав нашим вечірнім справам.
  На вулиці вже було темно — надто пізно для дурних витівок і надто рано, щоб називати це ніччю.
Якщо вже народився з золотою ложкою в роті, було б гріхом не користуватися нею хоча б як важелем.
На місці зустрічі мене чекав тільки Тайлер.
— А де інші? — без жодних привітань кинув я, ще виходячи з машини.
— Ноа поїхав до бабусі в лікарню. А Ерік сказав, що має якісь справи, — він зробив паузу, явно смакуючи наступні слова. — І… є ще одна новина. Тобі вона не сподобається.
З-за його спини вийшов він.
Малий, надокучливий шматок проблем, який чомусь офіційно вважався людиною. Ліам. Усього на рік молодший — але поводився так, ніби це давало йому ліцензію всіх дратувати.
— Це ще що за сюрприз? — я навіть не намагався приховати огиду. І ніколи не намагався. На відміну від Еріка чи Ноа.
Ліам усміхнувся. Не просто усміхнувся — оскалився, так, ніби вже виграв.
— Він не міг поїхати без мене, — солодко мовив він. — Якщо я приїхав погостювати, то мій братик зобов’язаний мене розважати.
Я закотив очі.
— Або… — Ліам зробив крок ближче, знизивши голос, — мені доведеться розповісти дядькові, які ж це в вас нічні «тренування». Ті самі, в які він так щиро вірить.
Він усміхався, як ідеальний племінник.
І говорив, як дрібний шантажист.
Я стиснув щелепу.
Чудово. Цього вечора нам ще бракувало тільки його.

Невдовзі під’їхав Ноа. А за ним — Ерік.
З Лією.
— Хах, — коротко кинув я. — Зрозуміло, які саме в тебе були «справи».
— Вона частина мого життя, — різко відповів Ерік. — Або змирися, або піди й йобнися об стінку, Раяне.
Лія стояла трохи позаду нього, мовчазна, але з тим виразом обличчя, який просив проблем.
Втім, у цій компанії мене хвилювала не вона. Значно більше — та сама дрібна наволоч, що вже занадто уважно озиралась довкола.
  Ми трохи повозились з маскуванням і атрибутами для злому, після чого рушили до задніх дверей будівлі «НордФарм».
Фармацевтична компанія. Біотехнології. «Майбутнє медицини».
Один з членів ради директорів — мій батько.
А сьогодні вночі — жодної охорони. Ми знали графіки краще, ніж ті, хто їх складав.
Попереду йшли Тайлер з Ліамом.
Зі спини вони виглядали майже однаково — біляві, холодні, мов сніг.
Я на мить зупинився, вдивляючись у них, і серйозно замислився, як би так, у разі чого, не дати підзатильника не тому.