Розділ 3. Валері

За ці кілька днів я майже не виходила з дому.
Ава телефонувала часто, але я щоразу скидала виклик або відповідала сухо. Мені не хотілося нікого бачити. Потрібно було подумати. Справді подумати. До кінця зрозуміти, що зі мною відбувається.
  Доктору Томсону я так і не сказала правди. Не сказала, що в тій лабораторії була я.
Після того, що сталося з Агнес, зізнання означало б підписати собі вирок.
Якщо її роздерли…
То хто?
Монстр? Чи люди, які працюють там роками і знають, що саме ховається за зачиненими дверима правого крила?
Це ж не брехня, якщо я просто мовчу?
  Вирішивши хоч трохи відволіктися, я пішла на кухню. Голова гуділа від думок. Я машинально дістала ніж, навіть не дивлячись, і в наступну секунду відчула, як лезо ковзнуло по пальцю.
Я подивилась на поріз.
Кров виступила миттєво.
Але болю не було.
Взагалі.
Серце стиснулося. Мене накрила дивна, майже тваринна цікавість. Я перехопила ніж міцніше — пальці не тремтіли — і повільно провела лезом уздовж передпліччя.
Я чекала болю.
Крику власного тіла.
Чогось.
Нічого.
Я стояла, дивлячись, як кров повільно стікає по шкірі. Хвилини тягнулися болісно довго. П’ять… може, вісім.
А потім розріз почав зникати.
Просто… затягнувся.
Наче його ніколи й не було.
Я повільно опустила руку.
Шкіра була чистою. Цілою.
І тільки липке відчуття крові нагадувало, що це не галюцинація.
— Що зі мною… — прошепотіла я в порожню кухню.
Відповіді не було.
Але я вже знала: назад дороги немає.
  Потім мене все ж затрусило.
Не одразу — пізніше, вже коли думки почали складатися в щось осмислене.
А що, якби рана не загоїлась?
Ця думка накрила зненацька. Я уявила, як стою посеред кухні, дивлюся на власну руку й повільно розумію, що цього разу тіло не виправляє помилку.
Мене не лякала сама смерть. Вона ніколи не здавалася мені чимось надто гучним або страшним.
Мене лякало інше.
Бабуся.
Кай.
Усвідомлення, що я можу просто зникнути, залишивши їх без пояснень, без відповідей, без прощання.
Саме тоді я зрозуміла: якщо залишуся тут — я з’їду з глузду швидше, ніж зможу щось для себе вирішити.
Можливо, я вже з’їхала.
Або просто перестала відчувати страх.
Я вирішила вийти. Прогулятися. Освіжити думки.
Я відкрила шафу й кілька секунд дивилась на свій убогий гардероб. Зрештою рука зупинилась на чорному комбінезоні. Щільному, еластичному, такому, що облягав тіло, мов друга шкіра.
Я ніколи його не вдягала.
Це був подарунок від Ави — з тих речей, які ніби створені не для повсякденного життя, а для чужих поглядів або закритих дверей. Надто відкритий у своїй формі. Надто сміливий.
Чесно кажучи, він більше скидався на костюм для рольових фантазій, ніж на щось, у чому виходять «подихати повітрям».
Я вдягла його повільно, ніби приміряючи не одяг, а нову версію себе.
Комбінезон підкреслював кожен рух, кожен вигин. Я відчувала себе вразливою й водночас… зібраною. Наче тіло перестало бути просто тілом і стало інструментом.
Зробивши просте, але продумане маскування, я заглянула у дзеркало.
Незнайомка дивилась у відповідь.
  Я відчинила вікно на дев'ятому поверсі. Холодне нічне повітря ковзнуло по шкірі, змусивши серце забитися швидше. На мить я засумнівалась.
Потім поставила ногу на підвіконня.
Світ не розвалився.
Земля не пішла з-під ніг.
Я повільно вилізла назовні, тримаючись за край вікна. Кожен рух був точним, зваженим, ніби я робила це не вперше. Дах був зовсім близько — ще один крок, ще один ривок.
І я вже стояла на ньому.
Місто внизу дихало, жило своїм життям, не підозрюючи про мене. Я зробила перший крок. Потім ще один.
Страх не прийшов.
Тіло слухалось. Баланс був ідеальним. Я рухалась повільно, обережно, відчуваючи кожну поверхню, кожен перепад висоти.
І вперше за довгий час
я не тікала.
Я йшла назустріч тому, чим ставала.

Хвилин за п’ятнадцять я відчула себе такою вільною, ніби ще трохи — і зможу злетіти.
Хоча перевіряти цю теорію я все ж не планувала. Я не настільки оптимістка.
Рухи стали легшими, впевненішими. Дахи більше не здавалися ворожими — навпаки, вони приймали мене, дозволяли йти далі, вище. Я ловила баланс інтуїтивно, майже не думаючи, куди ставлю ногу.
Рівно до одного стрибка.
  У моменті, коли я відштовхнулась, під моєю ногою не виявилось нічого.
Таке відчуття, ніби будівля навмисно, по-зрадницькому, відсунулась на кілька сантиметрів убік.
Серце провалилось разом із тілом.
Я встигла схопитися руками за край даху — різко, болісно, інстинктивно. Пальці зводило, але я додала зусиль і підтягнулась назад. На щастя, ще до всіх цих дивних змін з підтягуваннями на фізкультурі в мене все було добре.
Кілька секунд я просто лежала, переводячи подих.
  Трохи оговтавшись, я сіла на край однієї з найвищих будівель. Внизу люди виглядали, мов великий, сучасний мурашник. Їх було менше, ніж удень, але навіть о другій ночі місто не спало.
Вейлпорт лежав переді мною, ніби на долоні.
Я дивилась униз і вперше за довгий час відчувала спокій.
  А потім почула шурхіт позаду.
Холод повільно пробрався під шкіру, наче хтось доторкнувся зсередини. Страх був притуплений, затуманений, але він нікуди не зник. Я ще не встигла відійти від зустрічі з тим звіром.
І найгірше — це відчуття.
Те саме.
Наче повітря стало важчим. Наче простір за спиною був… не порожнім.
Повернутися було страшно. Але кроки ставали дедалі ближчими. Я різко підвелася — і в ту ж мить відчула дотик до плеча.
Серце вдарилося об ребра.
Змушуючи себе обернутися, я побачила хлопця.
Він був одягнений у щось дуже схоже на мій костюм — темне, практичне, таке, що зливалося з ніччю. Але навіть дивлячись на його обличчя, я не могла позбутися відчуття, що це не він стоїть переді мною.
Наче за його спиною було щось іще.
Та сама присутність.
Я відступила на крок — і не відчула під ногами даху.
Світ різко смикнувся.
І я полетіла вниз.