Розділ 2. Валері

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай.
Ні головного болю, ні ломки в тілі я не відчувала. Це було дивно, бо ніч я майже не спала — кошмари переслідували мене без перепочинку. Та істота з лікарні знову і знову знаходила мене, притискала до холодної підлоги й перегризала горлянку, а я не могла ані крикнути, ані втекти.
За вікном ішов дощ.
  Збираючись до школи, я майже не звертала уваги на навколишнє, поки не помітила, що на кухні вже горить світло. Бабуся не спала — рідкісна річ.
— Доброго ранку, — сказала вона своїм звичним турботливим голосом, ставлячи на стіл тост з яйцем і апельсиновий сік. Для мене і для Кая. — Як ти себе почуваєш?
— Нормально, — я сіла за стіл. — Напевно, просто перевтомилась учора.
— А де твій брат? Потім буде жалітися, що все холодне.
— Мені піти його збудити?
— Якщо тобі не важко, було б добре.
Я піднялась на другий поверх і постукала в двері.
— Кай, бабуся чекає тебе на сніданок.
— Ще п’ять хвилинок…
— О ні, — я зайшла до кімнати. — Ти знову грав до пізна в приставку?
— Та ні, бабуся ж її заховала. Я робив домашнє завдання.
Я вже хотіла щось відповісти, але в куті кімнати між столом і стіною щось неправильно впало в простір.
Погляд сам зачепився за темну форму біля плінтуса — ніби тінь була надто чіткою.
Я нахилилась і дістала джойстик.
— А це що?
Кай витріщився на мене.
— Як ти його помітила?
— Не знаю, — я знизала плечима. — Його там важко не помітити.
— Я ховав його там два тижні, — пробурмотів він. — І ти жодного разу не бачила.
Сестричка ти як собака-слідопит.
— Ну дякую.
Йому всього дванадцять, а за ним уже тяжко догледіти.
Після сніданку я швидко помила посуд і зібралась виходити, але бабуся зупинила мене біля дверей.
— Мила… в тебе точно все добре?
Я сьогодні зранку дивилась новини, поки готувала. У лікарні, де ти працюєш, було жорстоке вбивство. Побиті вікна.
Я завмерла.
— Я знаю, що це був твій перший робочий вечір, — продовжила вона тихіше. — Але я все одно хвилююсь.
— Що?.. — я спробувала посміхнутись. — Серйозно?
— Так. Ти ж тільки почала там працювати.
— Все добре, бабусю, — збрехала я. — Мене це не зачепило.
  Але дорогою до школи в голові крутилися уривки вчорашнього вечора: зелена рідина, шипіння, кров’яні луски, слова про недругів. Я не могла скласти це в щось цілісне — ніби пам’ять навмисно розсипалась.
— Валері, яблуко! — крикнула Ава.
Я не одразу зрозуміла, про що вона.
Обернувшись, я побачила, як один із «чихуахуа» Астора жбурляє в мене яблуко.
І в ту ж мить світ ніби сповільнився.
Я бачила, як плід летить у повітрі, як блищить його шкірка, як змінюється вираз обличчя хлопця, що кинув. Моє тіло зреагувало раніше, ніж я встигла подумати.
Я зловила яблуко.
Чітко. Точно. Без зусиль.
Навколо стало тихіше, ніби всі затамували подих.
— Що за хрінь… — прошипів Тайлер.
Я й сама не знала відповіді.
Не думаючи, я жбурнула яблуко назад. Воно полетіло так швидко, що хлопець не встиг зреагувати — плід розквасився об його ніс.
— Викуси, мудаче.
Школу накрив шум. Хтось засміявся, хтось ахнув. Я відчувала на собі десятки поглядів — здивованих, злих, розгублених.
— Ти ще про це пошкодуєш, мала курво, — Тайлер підійшов майже впритул. — Раяна сьогодні немає. І якщо я захочу добряче познущатись над тобою — мене ніхто не зупинить.
Раян…
Зупинити? Смішно.
Минулого року він кликав мене на бал. Але я знала, як вони ставляться до дівчат. І ніколи на це не поведусь.
Пролунав дзвінок, і всі швидко розійшлися.
  Після занять я поспішила до лікарні — на мене чекав другий вечір роботи секретаркою. Я мала розібратися хоча б у тому, щоб до мене не було питань.
Через парк я йшла швидко. Ліхтарі працювали через один, і це робило шлях ще похмурішим. Раптом хтось різко смикнув мою сумку.
— Віддай, — прохрипів чоловік.
Я інстинктивно потягла сумку на себе. Однією рукою хотіла його відштовхнути — і в ту ж мить він заверещав.
На місці, де я його торкнулася, проступила червона пляма, ніби від опіку.
Він відсмикнувся, вилаявся і кинувся тікати.
Я стояла посеред парку, стискаючи сумку, і дивилася на свої руки.
— Що зі мною відбувається?...

  В лікарні я була напружена до межі.
Я, звісно, не боязка і не з тих, хто падає в паніку від першого ж шереху. Але хто б на моєму місці не боявся?
— Валері, зайди до мене в кабінет, — спокійно промовив доктор Томсон.
Саме він узяв мене на роботу — по старій дружбі з бабусею, яка колись працювала тут медсестрою.
Коли я зайшла, двері за мною тихо зачинилися.
Ноги трохи тремтіли, але я змусила себе триматися рівно. Не показувати страх. Не зараз.
Доктор Томсон не поспішав починати. Він переглядав якісь папери, ніби даючи мені час… або навпаки — змушуючи чекати.
— За останню добу в лікарні сталося забагато всього, — нарешті мовив він. — Вбивство. Злом. Крадіжка. Пограбування.
— Пограбування? — перепитала я, відчувши, як серце вдарилося об ребра сильніше, ніж мало б.
Він же не про… ні. Не може бути.
— Імовірно, медсестра Агнес, — продовжив Томсон, — та сама, з якою ти працювала у вчорашню зміну, занесла аналізи крові не в ту лабораторію.
Я ковтнула повітря.
— У праве крило, — додав він. — Вхід туди суворо заборонений. Ти ж про це знала?
— Звісно… — відповіла я автоматично.
Хоча насправді ніхто мені цього чітко не пояснював.
Чудово. Просто чудово.
Зараз він скаже моє ім’я. Зараз усе скінчиться.
— Шкода, що так вийшло, — мовив він після паузи. — Добре, що ти пішла раніше. Принаймні так мені сказали.
— Шкода?.. — голос мій зрадницьки здригнувся. — Її… звільнили?
Він підняв на мене погляд. Довгий. Важкий.
— Ні, Валері.
Агнес стала жертвою вбивства.
Слова впали між нами, як щось важке і мокре.
— Її тіло знайшли в одному з кабінетів, — продовжив Томсон тихіше. — Воно було… наче роздерте звіром.
По спині пробіг холод.
Різкий. Крижаний.
Я чітко усвідомила одну річ:
на її місці мала бути я.