Розділ 1. Валері

Тіло ломить так, ніби його ламають зсередини.
Тиск у голові нестерпний.
Мені здається, я помираю.
Я тягнуся до таблетки, але щойно встаю з ліжка — ноги підкошуються. Підлога бʼє в бік, повітря виривається з легень.
Мені страшно.
Те, що було в лікарняній лабораторії…
Якщо мене знайдуть — мені не жити.
  Пʼять годин тому:
Злива накрила місто щільною сірою стіною. Краплі гупали по асфальту так, ніби хтось навмисно намагався заглушити всі звуки.
Ми з Авoю стояли під навісом.
— То, може, підеш зі мною на вечірку? — спитала вона. — Ти ж ніколи не ходиш на такі.
— Бо я не люблю вечірки, — відповіла я.
— Знаю. Але сьогодні хочу. Самій трохи страшно.
— Запроси Лію.
Ава скривилася.
— Вона, напевно, піде з Еріком.
Це була травматична тема для Ави. Вони з Лією завжди дружили трохи більше, ніж я з ними. Не тому, що я була «зайвою». Просто в мене ніколи не вистачало ні часу, ні бажання на ночівлі й гучні компанії.
— Я б пішла з тобою, — сказала вона. — Але ти ж сьогодні на нічній зміні?
— Так. Бабуся домовилась за мене.
— Тоді хоча б візьми парасольку.
— Візьми її собі. Лікарня недалеко, я добіжу.
— Якщо тебе не змете в каналізацію, — пролунав знайомий голос.
Я навіть не оберталася.
Раян Астор.
Він підійшов ближче й без дозволу закинув руку мені на плечі.
Скільки можна мене донімати?
Другий рік старшої школи, а він усе ще вважає, що я — дурепа, з якої можна сміятися.
— Я можу підвезти, — сказав він. — До лікарні, між іншим.
— Ні, дякую. З таким, як ти, я нікуди не поїду.
— «Таким, як я»? — він усміхнувся криво. — Бо боїшся, що не втримаєшся і накинешся на мене прямо в авто?
Його друзі, що стояли за кілька метрів, зареготали.
— Я тільки за, крихітко.
Я різко скинула його руку.
— Відсосни, Астор. Мені вже час. Я на роботу.
Сміх за спиною став ще гучнішим.
Я пішла під зливу, не обертаючись. 
  

  Сидячи за столом секретаря, я гріла руки об паперовий стаканчик з кавою. Вона давно охолола, але навіть так була кращою за відчуття сирості, що повзла під шкіру.
Не знаю, що гірше — підхопити грип чи їхати з Астором і його шайкою.
Але вибір уже зроблено. Нема чого жаліти.
На нічній зміні людей було значно менше, ніж удень. І роботи теж. Лікарня дихала повільно, напівсонно — ніби велика істота, що не прокинулась до кінця.
— Валері, — покликала медсестра, не відриваючись від паперів. — Віднеси аналізи крові в лабораторію. І якщо більше нікого не буде — розсортуй їх.
— Добре.
Коли я встала, ноги ледь помітно затрусилися — чи то від холоду, чи від втоми.
А в лабораторії ще холодніше. Чудово.
Світла було мало. Так само, як і людей.
Точніше — я не зустріла нікого.
Я почала розкладати пробірки. Червоні, жовтуваті, прозорі. Звичні.
І раптом — зелені.
Вони виглядали… неправильно.
Рідина всередині шипіла, ніби жива. Наче там щось бродило, гнило, але не вмирало. Жодних дат. Жодних назв. Лише розмиті підписи — назви тварин.
— Що за хрінь…
Це лайно треба було викинути. І якнайшвидше.
Я згрібала пробірки в руки, серце калатало швидше. Майже всі не помістилися — одну довелося обережно засунути в кишеню халата.
На щастя, вони були закриті.
І тоді я почула звук.
Не крик.
Не людський.
Це був глухий, хрипкий рев — такий, від якого всередині все стискалося.
Я побігла на звук, думаючи, що комусь потрібна допомога.
Кроки. Не мої. Хтось біг мені назустріч.
А потім…
З-за рогу вибігло воно.
Істота з мого найгіршого сну. Її тіло вкривали кровʼяні луски — місцями, клаптями, як у риби чи змії. Вони блищали під тьмяним світлом. Очі були випнуті, скляні, надто живі.
Воно дивилося на мене.
Я не могла поворухнутися.
Воно налетіло на мене — і я закричала.
— А-а-а! Згинь!
Пробірки вислизнули з рук. Розбилися об плитку. Скло дзенькнуло, розлетілося, рідина розтеклася зеленими плямами.
Істота нависла наді мною.
Я відчула її подих — вологий, теплий, смердючий.
Вона нахилилася ближче і прошепотіла, хрипко, ніби кожне слово різало горло:
— Забирайся.
— Вони — недруги.
— Вони вбʼють тебе.
— Добре… — прошепотіла я, задихаючись. — Тільки… не чіпай мене.
Сльози текли самі. Світ розпливався. Думки плуталися.
Я почула людські голоси — десь далеко.
Істота різко сіпнулася й зникла, мов тінь.
Я забилася в першу-ліпшу кімнату й просиділа там, згорнувшись, хвилин двадцять. А може — вічність.
Голоси ставали ближчими. Але я не виходила.
У голові крутилися тільки одні слова:
Вони — недруги.
На руці був поріз від скла. Невеликий.
Але він пік так, ніби шкіру різали розпеченим лезом і щедро сипали сіллю. Рука була вся в цій рідині. Вʼязка, слизька, холодна.
— О господи… — прошепотіла я. — Ця хрінь потрапила на рану.
Я намагалась витерти її рукавом халата, але стало тільки гірше — шкіра пекла, ніби її облили кислотою.
Нічого. Це просто запалення. Нічого не буде.
  Дорогу додому я памʼятаю мутно. Місто пливло перед очима, ліхтарі розмазувались у жовті плями, а думки обривались, не встигаючи сформуватися.
  Я прокинулась серед ночі.
Біль був усюди.
У кістках. У мʼязах. Під шкірою.
Здавалося, тіло намагається стати чимось іншим.