Розділ 80. Дорога, що веде вперед

Пройшло сім днів

Дівчата виїхали рано-вранці. Місто ще дрімало не спало, а саме дрімало, ніби йому теж було важко прощатися. Ліхтарі досі світили, асфальт після нічного дощу блищав, а небо було затягнуте рівним сірим полотном без жодного просвіту. Повітря мало той особливий запах ранку, коли все ніби починається заново, навіть якщо всередині ще болить.

Настя сиділа біля вікна, притиснувшись лобом до холодного скла дивилась, як за ним повільно віддаляється Київ. Марина сиділа поруч, інколи поглядаючи на подругу.

Настя не плакала сльози закінчилися ще пару днів назад, залишився тільки тягар важкий, глухий, такий, що осідає десь між грудьми й шлунком і не дає нормально дихати. Кожен метр дороги віддаляв її від Києва і минулого і кожен метр різав усередині.

«Це правильно, що я їду», — повторювала вона собі.

«Я зробила правильне рішення.»

Але разом із цією думкою приходила інша:

«А якщо ні?»

Вона заплющила очі і спогади підступно накрили миттєво, без попередження.

Бориспіль дорога до Києва. Артем в таксі, він сидів на передньому сидінні, впевнено, спокійно, ніби весь світ був лише ще одним маршрутом, який він давно знає напам’ять. Його рука лежала на коліні, пальці розслаблені, рухи точні і тоді Насті здавалося, що поруч із ним нічого не може статися поганого. Він дивився вперед, але час від часу ловив її погляд у дзеркалі його погляд був впевнений, спокійний, короткий, без слів наче весь світ був під його контролем і цього було достатньо.

— Ти тоді був для мене безпекою… — прошепотіла вона, не усвідомлюючи, що говорить вголос. — Тоді мені здавалося, що поруч із тобою нічого не страшно.

Марина мовчала.

Потім інший спогад кав’ярня.

Вечір.

Запах квітів і дощу. Люди, що проходили повз, навіть не підозрюючи, що в той момент для когось починається нове життя. Серветка на якій він залишив свій номер, його усмішку в той вечір і напис:

«Якщо колись захочеш поговорити телефонуй».

Настя раптом різко вдихнула.

— Може… — голос зірвався. — Може, краще б ти тоді не залишав мені свій номер.

— Настю… — тихо сказала Марина. — Ти не могла знати, що так вийде.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але іноді так хочеться повернутись туди, де ще нічого не сталось, де в мене ще було спокійне життя.

Марина обійняла подругу і далі вони їхали в тиші. За вікном змінювалися пейзажі, але всередині Насті нічого не змінювалося біль залишався.

До Борисполя вони доїхали швидко без пригод, без затримок, без пробок. Наче життя навмисно не ставило перепон просто дозволяло йти далі.

Бориспіль зустрів їх тишею без метушні, без драми.

— Ходімо до нас з мамою, — сказала Марина, коли вони вийшли з автобусу. — Мама приготувала обід тобі треба поїсти і мама кликала тебе в гості.

У домі Марини пахло теплом, їжею й чимось дуже домашнім тим запахом, який не має конкретної назви, але завжди асоціюється зі словом «безпека».

Мама Марини зустріла Настю поглядом, у якому було більше розуміння, ніж будь-яких запитань. Ніби вона відчувала більше, ніж знала, але не мала наміру тиснути. Вона одразу обійняла Марину, притиснула до себе, як у дитинстві.

— Доню, нарешті ти приїхала… Я так сумувала.

— Мамо, я теж сумувала, — тихо відповіла Марина, не приховуючи усмішки.

Потім жінка повернулася до Насті й обійняла її так само тепло, по-справжньому, без зайвих слів.

— Настю, тобі стільки довелося пережити… Як ти?

— Все добре, — відповіла Настя автоматично, як відповідала вже не раз.

Мама Марини не знала про викрадення дівчат для неї історія Насті зводилася до простіших, зрозуміліших речей: розставання з хлопцем і рішення почати нове життя. І, можливо, саме тому в її погляді не було жалю лише прийняття. Вона зітхнула, ніби ставлячи крапку в цій темі, й усміхнулася:

— Дівчата, ходімо за стіл ви ж з дороги, напевно зголодніли.

Дім наповнився теплом, запахом їжі й відчуттям безпеки тим, чого Насті так бракувало останнім часом.

Стіл уже був накритий: теплі страви парували, в повітрі змішалися запахи дому й спокою. Бракувало лише тарілок і приборів.

— Дівчата, сідайте, я зараз, — сказала мама Марини й пішла на кухню.

Вона повернулася за хвилину, розкладаючи тарілки. Подала одну Насті й, ніби між іншим, мовила:

— Є покупець на квартиру. Серйозна жінка, з двома дітьми. Думаю, це хороший варіант.

Настя лише кивнула.

— Ну й добре.

У її голосі не було ні радості, ні жалю лише спокій, чисте, тихе прийняття і в цю мить вона раптом усвідомила: вона більше не чіпляється, не тримається, не торгується з долею, вона просто прийняла те, що є і цього виявилося достатньо.

Пізніше, коли вечір уже огорнув місто тишею, Марина провела її до квартири. Настя йшла повільно, але впевнено, з відчуттям, що позаду залишилося щось важке, а попереду ще невідоме, проте вже не лякаюче.

Порожні кімнати здавалися більшими, ніж були насправді.

Стіни холоднішими.

Тиша гучнішою.

— Може, я з тобою залишуся? — обережно запропонувала Марина. — Допоможу скласти речі, а завтра перенесемо все до мене у моїй кімнаті поскладаєш все рівно пуста стояти буде, а потім, що потрібно буде мама поштою відправить.

Настя подивилась навколо. Тут було її життя і тут воно закінчувалося.

— Залишайся, — сказала вона.

Вони складали речі мовчки. Іноді Марина питала, що викинути, що залишити. Настя відповідала машинально. Думками вона була не тут.

Телефон задзвонив різко.

Діма.

— Настю, слухай… — він говорив швидко, ніби боявся, що вона передумає. — Є новини. Один знайомий найшов квартиру в центрі, недорога. Там дві кімнати, зала, кухня, ванна, прихожа. І ще… інший знайомий готовий взяти тебе на роботу в ресторан. Поки, що офіціанткою, а там, як добре будеш працювати переведе в адміністратори, зарплата хороша.

Настя сіла просто на підлогу серед коробок.

— Це… справді? Незнайомі люди так допоможуть?— спитала вона тихо.