Розділ 79. Життя, яке залишається позаду

Через два дні

Збори почались із тиші такої, що тисне на вуха, такої, у якій чути власне дихання і кожен удар серця здається надто гучним. Збори виявилися важчими, ніж Настя думала не тому, що було багато речей, а тому, що кожна дрібниця щось нагадувала.

Настя відкрила свою шафу й довго просто дивилась усередину. Речі висіли рівно, ніби нічого не сталося, ніби життя не тріснуло по швах, ніби не було лікарняних коридорів, страху, ночей без сну й рішень, які роздирають душу. Вона зняла першу сукню ту саму, у якій вона колись поїхала до клубу і вдруге побачила Артема. Тоді було тепло, безпечно, вона ще не знала, що таке боятися людину, яку любиш.

«Як так сталося? Коли любов перестала бути безпечною?»

Сукня лягла у коробку. Разом із частиною її колишньої Насті.

Книга з кав’ярні з плямою кави на сторінці цю книу приніс Артем, щоб вона читала в кав’ярні, коли не було відвідувачів. Любіма кавова чашка з тріщиною «на щастя», як він сказав тоді. Піжама в, який вона набралась сміливості і перший раз набрала номер з салфетки. Настя раптом відчула щось у кишені. Невелике, майже невагоме, але було відчутне вона зупинилася, повільно дістала предмет і завмерла. Це була та сама серветка з номером та, з якої все почалося. Вона дивилася на неї кілька секунд, ніби на доказ минулого, що ще тримав її за край. У пам’яті спалахнув спогад, їхня перша зустріч в кав’ярні, їхні слова, погляди, страх, надія, біль усе, що тягнулося за нею останнім часом, згорнулося в цій тонкій, зім’ятій паперовій плямі. Настя повільно зім’яла серветку в кулаці, папір тихо захрустів, ніби прощаючись. Вона кинула її вбік до мусору і подумки сказала:

«З неї все почалося і з неї все закінчилося».

Після цього стало трохи легше дихати, наче щось важливе нарешті відпустило, але ще боліло. Кожна річ, як ніж маленький, але точний.

Марина мовчки подавала коробки, вона бачила, як у Насті тремтять руки, але не лізла зі словами. Іноді найкраща підтримка це мовчати поруч. Вони закінчили складати речі в своїх кімнатах.

— Я піду до кавʼярні, — нарешті сказала Настя, не піднімаючи очей. — Хочу… востаннє там побувати і попрощатися нормально.

Марина підійшла ближче, обійняла ззаду.

— Я буду тут далі збирати речі, але памʼятай я завжди поруч.

Настя кивнула. Слів не було вони всі застрягли десь між серцем і горлом.

Кав’ярня зустріла її знайомим запахом кави, молока й кориці це були її любимі запахи.

Настя переступила поріг і на мить їй здалося, що нічого не сталося, що зараз вона просто надягне фартух, посміхнеться клієнтам, пожартує з Леною, але Лена вже бігла до неї.

— Настю! — вона обійняла її так міцно, що в грудях перехопило подих. — Боже, я так рада, що ти тут, що ти жива. Я… ми всі дуже злякалися і переживали за тебе. Я рада, що з тобою все добре. Справді.

— Я теж, — тихо сказала Настя й відчула, як у грудях щось стислося.

Діма стояв поруч, ніяково усміхаючись, але в очах було щире полегшення.

— Добре, що з тобою все гаразд, — сказав він і теж обійняв її. —  Ми чекали коли ти зайдеш до нас.

У цю мить Настя відчула, як щось тепле повільно розливається всередині ні любов, не щастя, а просто… підтримка.

Лена одразу пішла до кавомашини.

— Сідай. Я зроблю тобі каву таку, як ти любиш.

Діма повісив табличку, що кавʼярня зараз закрита не хотів щоб відвідувачі їх відволікали.

Вони сіли біля вікна за склом місто жило своїм життям машини, люди, світло ліхтарів, а в Насті всередині був шторм.

— Я… — Настя зробила ковток і зібралася з думками. — Я їду з міста. Назавжди.

— Чому? — запитав Діма.

— Хочу почати нове життя. Я ще продаю квартиру, може, у вас є хтось, хто шукає житло?

Лена завмерла, а потім повільно видихнула.

— Насправді я шукаю квартиру. Тут у цьому районі, щоб близько було до роботи і до метро.

— Я зроблю тобі знижку на квартиру, — автоматично відповіла Настя. — Мені так легше буде, що продам квартиру знайомій мені людині.

— Ні, — твердо сказала Лена. — Я куплю за повну вартість тим паче мені батьки допоможуть і я не хочу, щоб ти почувалась так, ніби тебе хтось рятує. Тому без знижок. 

Настя опустила очі.

«А хіба не цього я зараз потребую, щоб мене врятували?Чи хоча б підтримали… обняли і не відпускали…»

Вона подумала про своїх батьків. Про те, як давно не відчувала справжньої опори.

«Лені пощастило,» — боляче кольнуло, десь глибоко в серці. — «У неї є кому тримати, опора люди, які підставлять своє плече.»

Її ж підтримка зараз сиділа вдома й мовчки збирала її життя в коробки.

Вони говорили довго про дрібниці, про каву, про дурниці, про плани ніби намагались затримати час.

—  До речі, — раптом сказав Діма. — Подумай про Одесу, там сильний медінститут і в мене є знайомі. Вони допоможуть з житлом, з роботою, і просто… будуть поруч при глянуть за тобою.

— Ти серйозно? — Настя підняла на нього очі.

— Абсолютно. Ти не повинна проходити це сама, ти вже будеш не одна і це краще чим їхати в інше місто, де нікого не буде.

У грудях защеміло від вдячності і від страху.

«А якщо я не впораюсь? А якщо втеча це не рішення?»

Коли за вікном стало темно, Настя почала збиратись.

— Завтра зранку прийду з батьками, — сказала Лена. — Подивимось квартиру.

— Добре, — кивнула Настя.

Вони обіймались довго, мовчки, ніби кожен розумів, що це вже не просто «до завтра».

Настя вийшла і обернулась на кавʼярню Діма прибрав табличку, Лена вже пішла за барну стійку вона дивилась так, ніби прощались не з кав’ярнею, а з цілим етапом життя.

Дорогою додому телефон завібрував.

Діма:

«Я скинув тобі контакти знайомих. І вже написав їм, що приїде моя знайома, вони готові допомогти. Тож рішення за тобою:)»

Настя зупинилась просто посеред вулиці, вона притиснула телефон до грудей, ліхтарі розмивались у сльозах.

— Дякую… — прошепотіла вона в темряву.

У квартирі було тихо. Нереально тихо.