Розділ 78. Коли любов болить сильніше за страх

Дорога додому здавалася нескінченною. Настя йшла повільно, наче кожен крок вимагав від неї окремого рішення. Осінній Київ огортав її холоднуватим повітрям і тихим шелестом листя. Ще не було справжнього холоду, але осінь уже відчувалась  у повітрі, в світлі ліхтарів, у порожнечі між людьми. Київ був тихий, ніби змовився не заважати її болю. Ліхтарі світлили м’яко, але світло не гріло. Вона йшла і кожен крок віддавався всередині глухим відлунням їй здавалося, що місто знає. Знає, що вона щойно залишила людину, яку любить з якою хотіла бути.

« Я правді це зробила? Я правильно зробила? Чи просто злякалась?»

Це питання билося в голові знову і знову, не даючи спокою.

Перед очима знов і знову зʼявлявся Артем. Його погляд на набережній не злий, не агресивний, а поранений, такий, що кричить мовчки. Його голос тихий, спокійний. Вона пам’ятала, як він тримався, до останнього, не тиснув, не благав, просто відпустив не кинувся за нею, хоча міг, а дозволив їй піти, прийняв її рішення.

І саме це ламало її зсередини.

— Якби він був монстром зі мною, було б легше… — прошепотіла вона. — Але він не монстр. Він був людиною, яка могла бути ніжною і водночас небезпечною.

Її серце розривалося між двома правдами: я його кохаю і я його боюся. Ці дві думки не хотіли співіснувати, але жили в ній одночасно, стискаючи груди так, що інколи не вистачало повітря.

Сльози котилися самі. Настя не витирала їх. Нехай течуть, вона заслужила цей біль, вона сама обрала його.

Перед під’їздом вона зупинилася. Подивилася на темні вікна своєї квартири, де ще нещодавно все здавалося таким простим.

«А якщо я зараз повернуся? Якщо напишу йому, що помилилася? Чи приїде він?»

Її пальці здригнулися. Телефон у кишені ніби став важчим, але разом із цією думкою прийшов спогад лікарняна палата, запах антисептику, слова про його бізнес, про викрадення, про те, як легко він говорить про смерть і про те як може вбити. Її пронзив страх, той холодний, липкий страх, який з’явився тоді, в лікарні, коли вона зрозуміла, ким він може бути.

«Я не зможу так жити». Зрозуміла вона раптом. 

«Навіть якщо дуже кохаю».

— Значить, правильно… — тихо сказала Настя, ніби переконуючи саму себе.

Біля підʼїзду вона зайшла в магазин. Яскраве світло, сторонні люди, буденні звуки все це було таким чужим. Вона взяла три пляшки вина, майже не дивлячись, що саме бере, просто щоб було, просто щоб не залишитись сам на сам із тишею.

Коли вона відчинила двері квартири, сльози прорвалися. Вони полилися різко, неконтрольовано, ніби хтось всередині відкрив шлюз. Настя притулилася спиною до дверей, ковзнула вниз і тихо заплакала.

— Настю? — голос Марини був поруч майже одразу.

Марина підійшла, присіла навпроти, взяла її за руки.

— Що сталося?

— Все… — Настя ледве вимовила це слово. — Все закінчено. Я… я його відпустила назавжди…

Марина нічого не питала, просто обійняла міцно, по-справжньому так, як обіймають, коли знають зараз не час для слів.

— Я не думала, що так боляче буде… — схлипнула Настя. — Я думала, що якщо це правильне рішення, то стане легше… Я думала це правильне рішення… а насправді це болюче рішення…

— Правильні рішення часто болять найсильніше, — тихо сказала Марина. — Ходімо я тобі допоможу вмитися.

Вона повела Настю у ванну, обережно вмила їй обличчя, промокнула рушником.

— Ходімо, посидимо, чаю випʼємо.

— Я… — Настя кивнула в бік дверей. — Я вино купила.

Марина лише зітхнула, але не заперечила.

Поки Настя переодягалася в домашній одяг, Марина відкрила вино, нарізала сир, ковбасу, фрукти. Вона рухалася впевнено, ніби ці прості дії тримали її саму від того, щоб розпастися.

Вони сиділи в вітальні. Годинник тихо цокав. Настя пила і плакала. Інколи замовкала, ніби сил на сльози вже не було, але за хвилину біль накочував знову. Марина не зупиняла її вона знала цей біль треба прожити, випустити, інакше він залишиться назавжди.

На світанку, коли небо за вікном почало світлішати, Настя раптом сказала:

— Я сказала Артему, що їду … але я навіть не знаю куди і як.

Марина задумалася.

— Можеш продати цю квартиру і ту, що в Борисполі, і потім купити щось в іншому місті куди переїдеш. Почати з чистого листа.

— А навчання? — Настя злякано підняла очі. — Що мені з ним тепер робити, бажання вчитись пропало.

— Переведешся є медичні інститути в інших містах. Ти сильна не пропадеш, а інститут тобі потрібно закінчити заради мами ти їй обіцяла. Ти сильніша, ніж думаєш і зі всім справишся. Я буду поряд.

Настя мовчала довго, потім голос затремтів:

— Марин… поїхали разом будь ласка. Я… я не витримаю сама не зможу без тебе у мене ж, крім тебе, нікого немає.

Марина усміхнулась і обійняла її.

— Добре. Я поїду з тобою, якось впораємось і вдвох легше. Я теж оплачу якусь половину квартири… Не багато звичайно, але щось дам.

— Не треба, — усміхнулася Настя крізь сльози. — Будеш просто більше прибирати і готувати.

Дівчата вперше за ніч ледь усміхнулись .

Марина взяла телефон. Подивилась на екран довго, ніби прощалася подумки, потім написала:

«Я їду з Настею. Прощай».

Настя уважно подивилася на неї.

— Ти точно готова? Це ж Льоша… твоє перше кохання. Ти не робиш це через мене? Чи не вплинув мій вибір на твій?

— Ні, — твердо сказала Марина. — Це моє рішення. Я не зможу бути з людиною, яка вбиває. Навіть якщо люблю.

Вони замовкли.

За вікном сходило сонце. Світ починав новий день, не знаючи, що для них четверих він означає втрату, страх і водночас надію.

Настя підійшла до вікна.

«Я не знаю, що буде далі. Я не знаю, чи зможу колись знову довіряти. Я не знаю чи колись знову покохаю. Я не знаю, чи вистачить мені сил, але я знаю одне я обрала себе і те, що, якщо залишусь втрачу себе».

Вона притиснула долоню до скла.

— Я вибрала себе, — прошепотіла вона.

І хоча це рішення боліло, десь глибоко всередині вперше за довгий час з’явилося щось схоже на опору не щастя, не спокій, а тиху, крихку надію, що все ще попереду.