Розділ 77. Ніч, у якій він залишився сам

Артем

Він стояв і дивився їй услід, на її спину, на кроки, які віддаляли її від нього з кожною секундою, на силует, що повільно розчинявся в осінньому повітрі. Він не кліпав, не рухався, наче якщо завмерти час зупиниться разом із нею.

Настя йшла швидко, ніби боялась озирнутися. Її кроки віддалялися, кожен, як окремий удар по грудях. Артем відчував, як щось усередині нього рветься, але не мав права зупинити її.

«Невже це все…»

«Невже ось так закінчується те, заради чого я був готовий зламати себе?»

Ця думка билась у голові, мов поранений птах, але Артем не дозволяв собі зрушити з місця. Він же міг, він хотів побігти за нею, наздогнати, хотів схопити її за руку, хотів притиснути до себе так міцно, щоб зник увесь світ й прошепотіти, що вона помиляється, що він зміниться швидше, ніж вона встигне злякатися ще раз, але він залишився на місці, бо вперше в житті зрозумів, якщо він зараз торкнеться її це буде не любов, це буде страх для неї. Любов це не коли тримаєш, любов це коли відпускаєш, навіть якщо від цього розриває груди. І це було найболючіше усвідомлення з усіх.

Коли її силует зник між ліхтарями, світ раптом став порожнім. Надто великим, надто тихим.

Артем важко вдихнув,  повільно дістав телефон і набрав номер.

— Льошо, — голос був глухий, зірваний. — Через годину в ангарі.

Він не пояснював, не просив Льоша і так все зрозумів.

Він сів у машину. Руки тремтіли, але погляд був порожній. Дорога була як у тумані. Світло фар різало очі, думки плутались.

«Вона боїться мене. Та, яку я кохаю, дивиться на мене як на загрозу. Думає, що я можу причинити їй біль».

Він заїхав у магазин, не дивлячись на людей. Дві пляшки віскі впали в кошик важко, з глухим звуком більше нічого не потрібно. Артем раптом усвідомив, що руки тремтять.

«Завжди думав, що контроль моя сила, а тепер я не можу контролювати навіть власне серце і тіло».

Ангар зустрів його холодом і металевим запахом. Тут завжди було просто: удари, адреналін, правила без моралі, не потрібно було думати. Тут не було напівтонів, тут не було страху лише адреналін.

Льоші ще не було.

Артем поставив віски на важкий залізний стіл. Чотири стільці навколо, як нагадування, що тут колись сиділи люди в крові, залякані. Тепер лише тиша.

Він підійшов до груші.

Перший удар злість на себе.

Другий відчай.

Третій біль і страх, який він ніколи не дозволяв собі відчувати.

Він бив, доки кулаки не заніміли.

Доки піт не змішався з кров’ю.

До болю в кістках.

До хрускоту в суглобах.

До моменту, коли в голові залишилось тільки одне ім’я.

«Настя».

— Чорт… — видихнув він, притулившись лобом до холодної груші.

Він ніколи не боявся темряви, але тепер темрява була в ньому.

Він почав бити грушу ще сильніше.

Коли двері скрипнули, Артем навіть не озирнувся.

— Брате… — Льоша зупинився, побачивши його стан. — Зупинись! Що сталося?

Артем повільно опустив руки. З кулаків капала кров.

— Вона пішла, — сказав він тихо. — Назавжди.

Льоша мовчав.

— Та, яку я кохаю… — Артем важко видихнув. — Боїться мене.

— Дай їй час… — обережно сказав Льоша. — Все налагодиться.

— Вона боїться мене, — перебив Артем. — Розумієш? Не моїх ворогів. Не того світу. Не тим чим я займаюсь, а мене.

Він засміявся коротко, гірко.

— Та, заради якої я вперше захотів стати іншим. Лишає все тут в Києві.

— Вона їде? — спитав Льоша.

— Так. Я не знаю куди і не буду знати. Я пообіцяв і якщо я хоч раз у житті маю бути не чудовиськом я дотримаюсь слова.

Вони пили мовчки.

Без тостів.

Без слів.

Без намагання втішити.

Ніч тягнулась повільно, важко.

Віскі не гріло, не рятувало, не знімало біль, воно лише дозволяло не кричати.

Ніч тягнулась, давила, ламала.

Артем ловив себе на тому, що чує її голос. Відчуває запах її волосся. Згадує, як вона засинала, поклавши голову йому на груди.

«Я був готовий померти за тебе, ніколи не відпускати, думав найважче це коли тебе не стане, а виявилось найважче було відпустити тебе, дивитися, як ти йдеш від мене».

На світанку телефон Льоші завібрував.

Він прочитав повідомлення завмер й зблід.

— Це Марина… — сказав тихо. — «Я їду з Настею. Прощай».

Льоша простягнув телефон Артему.

Артем дивився довго наче це був вирок, який він сам підписав.

— Що будемо робити? — спитав Льоша. — Як їх повернемо?

Артем повільно похитав головою.

— Ніяк. Ми не будемо їх повертати. Це їх вибір, ми маємо його прийняти, якщо кохаєш відпусти, навіть якщо від цього болить так, що боляче дихати.

Він підійшов до вікна за склом світало. Новий день, у якому її не буде.

— А бізнес? — обережно спитав Льоша.

— Виробництво закриваємо. Бої теж. Залишаємо гонки й клуби. Швидкість допомагає не зійти з розуму. Я займусь гонками буду частіше приймати участь, у швидкості легше не думати, там адреналін глушить біль.

Він зробив паузу, стиснувши кулак.

— Я не знаю, чи вона колись повернеться, але якщо так… — Артем стиснув кулак. — Я хочу, щоб вона побачила не того, кого боїться, не монстра, а звичайного чоловіка який її любить.

Льоша мовчки кивнув.

Артем заплющив очі.

«Я відпустив тебе, Лате-лялечко, але якщо доля ще колись зведе нас… я зроблю все, щоб ти більше ніколи не боялася. Я відпустив тебе, але серце моє пішло з тобою.»

Він уперше залишився по-справжньому сам.

Ніч закінчилась, але біль залишився і саме з нього починався його новий шлях.