Розділ 76. Набережна, де все закінчується, а серце вчиться відпускати

Настя сиділа на ліжку й довго не могла зрушити з місця.

Рішення вже було прийняте чітке, болюче, неминуче, але серце ще не вірило в нього воно ще чинило опір.

— Я… вирішила, — сказала вона нарешті.

Настя вийшла з кімнати повільно, ніби кожен крок давався важче, ніж попередній. Марина вже все прибрала і сиділа на кухні з чашкою чаю, але по її напруженій спині було видно вона чекала, коли Настя вийде. Марина підняла голову в її очах майнуло щось схоже на страх не за себе, а за Настю.

— Настав час поговорити з Артемом.

— Зустрінешся з ним? — тихо запитала Марина, ставлячи кружку на стіл.

Настя кивнула.

— Так. Я не можу більше жити в цьому «а що як». Мені треба подивитися йому в очі… і почути себе.

Марина підвелась.

— Тоді давай зробимо все, щоб ти сьогодні була не жертвою, а жінкою, яка знає, чого хоче. Навіть якщо це болить.

Настя усміхнулася і дівчата пішли до кімнати.

У кімнаті було тепло й світло. Марина мовчки, впевнено і дуже обережно діяла. Вона акуратно, зосереджено, ніби від цього залежало щось більше, ніж зачіска збирала Насті волосся. Кожен рух був дбайливим, кожен дотик, як підтримка. Вона зібрала волосся у гладкий високий хвіст строгий, рівний, без жодної вибитої пасма.

— Знаєш, — сказала Марина, — ти дуже змінилася за ці тижні в тобі з’явилась… глибина… і сила. Навіть якщо ти її не відчуваєш вона є в тобі.

Настя подивилась у дзеркало.

Дівчина звідти дивилась серйозно. Очі стали темнішими, дорослішими наче вона постаріла на кілька років за кілька тижнів.

— Ти так виглядаєш зібрано, — прошепотіла Марина. — Саме так, як тобі зараз потрібно.

Макіяж був стриманим, але підкреслював очі ті самі, в яких за останні тижні оселилося надто багато болю. Потім вони довго вибирали одяг. Зупинилися на коричневому боді з довгим рукавом і коричневих брюках. Туфлі й сумочка в тон.

— Ти виглядаєш… — Марина ковтнула. — Дуже красиво, дуже дорослою і сильною.

Настя ледь усміхнулася.

— А я почуваюся розбитою.

— Сила не завжди відчувається, — відповіла Марина. — Але вона є.

Настя розуміла вона одягнулася не для нього, а для себе.

— Я боюсь, — зізналась Настя.

— І це нормально, — відповіла Марина. — Головне не зрадь себе.

Осінній Київ зустрів її м’яким повітрям. Це був кінець вересня ще не холодно, але в повітрі вже відчувалася осінь. Листя починало жовтіти, і це чомусь різало серце. Так завжди… Коли все ще красиво, але ти вже знаєш скоро опаде. Асфальт пахнув вологою, а місто ніби дихало повільніше. Повітря було теплим, але вже не літнім у ньому відчувалась тиша.

Настя прийшла на набережну надто рано, вона просто не могла бути вдома, там їй  було задушливо від думок.

Настя вирішила пройтися набережною, слухаючи власні кроки й серцебиття. Взяла каву. Зробила ковток гіркувату, гарячу. Кава в руках трохи тремтіла.

Вона рішила написати йому

«Я вже на місці. Буду на початку набережної».

Чомусь вона, як тільки відправила то й одразу пожалкувала ніби зробила крок у прірву.

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Буду через 5 хвилин».

Її пальці стиснули стаканчик сильніше, ніж потрібно. Серце вдарилось об ребра, ніби хотіло вирватись.

І ось червоне Porsche. Настя одразу впізнала. 

Він завжди з’являвся так спокійно, впевнено ніби світ слухався його.

«Нарешті я його побачу…»

«Боже, як же я скучила…»

«А раптом не зможу сказати те, що вирішила?»

«А раптом зламаюсь?»

«І як же мені страшно…»

Він вийшов із машини з букетом рожевих троянд ніжних, недоречних у цій розмові.

Її перша реакція кинутись до нього, поцілувати, забути все і просто сховатись у його обіймах, як раніше, але вона вросла в землю, і лишилась на місці.

Він підійшов до неї спокійно. 

— Привіт, Лате-лялечко…

Це прізвисько вдарило сильніше, ніж будь-які слова.

— Привіт… Кавовий принц…

— Це тобі.

— Дякую.

— Як ти себе почуває? Шов не болить?

— Все добре.

Між ними повисла тиша густа, жива вона дихала, тиснула, наповнена всім, що вони не сказали за ці два тижні. Погляди були такими знайомими, такими рідними, що від цього боліло ще більше.

— Пройдемось? — сказав він тихо, майже несміливо.

— Давай.

Вони йшли поруч, але між ними був простір новий, болючий, незвичний. Ніхто з них не міг заговорити, коли вони дійшли до пляжу, того самого, де колись всі разом сміялися, купалися, де все було легким і простим. Настю накрило. Вони зупинилися.

«Тут усе починалось… Тут все і закінчиться…»

«Тут я ще вірила, що кохати це просто.»

— Чому ти не розповів мені раніше чим займаєшся? — спитала вона, дивлячись  на воду, що відбивала місячне світло.

— Бо боявся, — чесно відповів Артем. — Боявся втратити тебе. Боявся, що ти злякаєшся.

— А тепер я і боюсь, тебе. — сказала вона. — І це страшніше за будь що.

Тиша знову накрила їх.

Місяць відбивався у воді, як і тоді, але тепер це світло не гріло, а навпаки кидало в холод.

— Де Андрій? — спитала Настя.

— За ґратами. Я передав його Владу. Я… не завдав йому шкоди.

Він зробив крок ближче.

— Настю… Я так поступив уперше, вперше зробив такий вибір. Заради тебе, ти змінюєш мене. Я готовий стати іншим, щоб ти перестала мене боятись.

«Я хочу вірити… Так відчайдушно хочу…»

— Артеме, — голос її тремтів, вона подивилась йому в очі. — Я боюсь, що одного дня ти вирішиш за мене, що твоє «я знаю краще» стане наказом і я зникну. Ти почнеш наказувати, а саме найбільше я боюсь того, як легко ти можеш вбити людину.

Він обійняв її ніжно, обережно, ніби боявся злякати її ще більше, він тримав її так, як щось крихке.

— Я ніколи не буду тобі наказувати і не буду за тебе вирішувати. І тим, чим я займався… я більше не буду. Я не хочу більше такого життя. Просто повір…

Вона заплющила очі і в цю мить віра боролась зі страхом.

— А що з Ігорем? — спитала вона. — Ти причетний до його смерті? Ти бачив його тіло?